Подорож студентів до славетного м.Чигирин з куратором - Іриною Володимирівною Кевлюк

Козачою домівкою

У вихідний більше всього хотілося б спати, закутавшись в теплий плід. Та сьогодні не судилося. Невеличкий, охайний бусик вже чекає. Зараз восьма, і якщо прикинути, то в дорозі будемо близько чотирьох годин. Виспатися б ...

За вікнами занадто гарний краєвид, аби проспати його. Очі стрімко линуть далеко за скло; думка одна: яка ж Україна все ж таки красива, сильна країна. Поля, поля, поля... Неосяжні поля соняшників, що відвернули лице від пиляви з доріг до життєдайного проміння сонця. А ще пшениця. Їдемо не швидко, тому встигаю розгледіти, як вітер-залицяльник грається з нею, проводить по її колоссю своїми сильними й водночас ніжними вустами. Хотіла б іще побачити маки — червоні шовкові красені з глибоким чорним сумом в очах, але їм не випало вирости на моєму шляху. Час стрімголов перескакує з години на годину, поки я мрійливо споглядаю за рідними ланами.

А наш водій виявився дуже обізнаним, як на людину, що сидить і крутить баранку годинами, днями, місяцями на проліт. Ніколи не варто втрачати час, навіть знаходячись в авто можна багато чого взяти від світу. На передньому сидінні не припиняються розмови: Україна, назви міст, районів, її принади, красиві, варті уваги місця та незіпсовані людиною краєвиди; смішні історії про невгамовних туристів, як українських, так і іноземців. Ці розповіді він колекціонував, сидячи за кермом.

Мій куратор, Ірина Володимирівна Кевлюк, яка сьогодні поєднує в собі ще й звання екскурсовода по нашим пригодам, виглядає трішки втомленою, можливо, як і я, не виспалася. Але все ж вона випромінює цілковиту впевненість, адже подорож із студентами означає “ будь напоготові !” А іскра в її очах запевняє, що вона готова до пригод, до нового досвіду та відкриттів, що підживлять душу, яка в кожного по-своєму просить заповнення прогалин.

Дорога скоро закінчиться... Черкаська область позаду....Зупинка. Ось ми й на місці. Чигирин — наше коріння. Зустрів тепло, із сонцем на пару, та воно не забуло захопити з собою легкий вітерець — не давав забути про свою присутність, немов грався зі своїми гостями. Озираєшся, начебто звичайне, тихе містечко, а історія говорить, що зовсім не звичайне, і точно не тихе, принаймі було таким.

Ми в центрі міста й увагу привертає музейний комплекс — справжня архітектурна домінанта Чигирина. Він складається з центрального двоповерхового будинку — музею Богдана Хмельницького ( розмістився у відбудованому приміщенні колишньої повітової управи початку ХІХ століття) - і трьох одноповерхових флігелів, які пристосовані під адміністративні приміщення заповідника.

Сучасна експозиція оформлена у 2005 році, її зібрання нараховує близько 2000 музейних предметів. Подумати тільки, лише два поверхи, а в середині безліч кімнат, що експозиція за експозицією знайомлять із культурою козаків: їх життям, побутом, законами, звичаями, дозвіллям. Це унікальне археологічне зібрання XVII століття.

Перше, про що розповідають туристам у музеї — це родова емблема, герб родини Хмельницьких - абданк з хрестом. “ Абданк, від польського слова “ абданкувати ” — означає віддячувати, — починає свою розповідь екскурсовод, — у вірші на герб хмельницького сказано , що абданк — це знак щирої служби, хрест — твердиня віри. Непереможний ти, королю, серед християнських володарів, коли маєш підданими Хмельницьких! ”

Якщо ви не бачили козацької зброї та спорядження — раджу — це невимовно. Холодна зброя — визначна історико-культурна пам’ятка музейної збірки. Тут представлені ножі, бойові сокири, чекани, рушниці. Шабля — улюблена, була в кожного козака. Працівник музею описує: “ Ненька рідненька, панночка, молодиця гарненька ”. Окрім неї активно використовувалася вогнепальна. “ Під Берестечком 1651роцу шабля вже рідка, а самопал у кожного ”, — говорить далі. Ніколи б не подумала, що зброя може так захопити уяву: вилита з дорогого металу, виконана з використанням дорогоцінного каміння . Один із експонатів — польова гармата XVII століття прикрашена зображенням польського герба "Побуг" – в овальному щиті перевернута вниз підкова із кавалерським хрестом на ній. Таким гербом користувався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який, певно, і замовив гармати. Заворожує баштова рушниця. Уявіть козака, що ніс стражу, наглядав за безпекою, ходив собі по башті, виглядав ворогів, а в руках півтора метрова рушниця...Ох і важезна ж вона була. Неабиякою була доля козака, який боровся за вільне й гідне життя, для того й зброя така — неабияка.

Окрему групу предметів складають особисті козацькі речі: люльки (їх кількість яких дає змогу упевнитися, що куріння люльки було чи не найулюбленішим заняттям козаків), гребінці, бритва, похідна виделка, перстень-печатка із зображенням герба "Леліва" та ініціалами власника "М.І". Це також більше ніж півсотні предметів гончарного виробництва XVII-XVIII століття. А саме: кухонний та столовий посуд (помітила дуже красивий кришталевий глечик, але в якому ну дуже вже маленькій отвір — навіть не знаю, як туди можна було залити рідину!), керамічні кахлі, побутові вироби різного призначення (підсвічники, іграшки, ремісничі знаряддя праці, деякі з яких навіть лякають — великі каменюки та залізяччя, яке певно було сокирою).

У сімнадцятому століття, жінки обирали собі одяг не гірше сьогоднішніх, про що свідчать рештки жіночого одягу – ліфа та очіпка, які виготовлені з коштовних тканин – італійської парчі з тканим золотим узором, шовку, прикрашені срібним мереживом ручної роботи.

Не один, і навіть не два портрети гетьмана я помітила в музеї. Особливої уваги заслуговує портрет Богдана Хмельницького виконаний невідомим автором у 18 столітті. Колишній директор музею Віктор Сергійович Горковенко пригадував, що в 70 – х роках ХХ століття це зображення приніс один із місцевих жителів. На жаль, його ім'я не запам'ятали. У будинку невідомого чигиринця портрет пережив і Велику Вітчизняну війну. Від неї на полотні залишилось декілька пошкоджень від куль.

Але найдостовірнішим вважається зображення гетьмана, виконане Вільгельмом Гонтіусом, гданським майстром. Він зобразив його чоловіком середнього віку, надав обличчю зрілих рис: мужній ніс, тонкі брови, виразні очі, головний атрибут козака - довгі вуса. Головною об’єднуючою характеристикою всіх зображень гетьмана є його очі; кожна картина зображує його по-різному, але на кожній із них його очі повні мужності та мудрості.

2010 року кращі експонати музею представляли заклад на міжнародній виставці "Україна – Швеція на перехрестях історії", яка проходила в Українському музеї у місті Нью – Йорк. Виходячи з цього можна сказати, що Чигиринський музей стає одним із найбільш знаних в Україні.

Подорож лише розпочалася. Резиденція гетьмана — це друга станція. На жаль, це лише реконструкція, що створена за здогадками архітекторів (немає жодного зображення цих споруд). Великі дерев’яні ворота, за якими не один будинок: адміністрація, кухня, дім, хлів, та всі вони на сьогодні не створюють повної картинки, адже через незначне державне фінансування, у гетьманській резиденції так і не добудували дві з 12 запланованих споруд, а ті, що вдалося звести не мають належного внутрішнього обрамлення та наповнення. Величезним мінусом є відсутність нормального опалення в цих приміщеннях, яке призводить до відсиріння експонатів та споруд загалом. Тому, на жаль роздивитися їх із середини немає змоги. Зате я побачила гарне, зелене подвір’я з глиняними фігурками - одна з них заполонила мою увагу. Смішні козак із козачкою, обійнялися й дивляться на своїх відвідувачів, нагадуючи про веселу вдачу своїх праобразів.

Рухаюся далі. Церква апостолів Петра й Павла. Знову реконструкція, збудована в 100 метрах від знайдених руїн реальної споруди. Потужна фортеця вистояла проти 100-тисячної турецької облоги в 1677 році, але вже в наступному році була зруйнована.

Триметрова аскетична фігура митрополита Тукальського, що встановлена в 2007 році поряд із храмом божим втілює благословення до єдності церкви й нації. Посохи в його руках символічно сходяться в одній точці — лівий, який означає державу, і правий, з хрестом,— церкву. Його легенда назавжди заховалася в моїй пам’яті, аби ніколи не випасти звідти. Він був переслідуваний польським урядом і помер за свою відданість, «за непохитність в православ’я», і росіянами «за любов до хороброго і заповзятого Дорошенка».

Йдемо далі? Наді мною Замкова гора...На схилах звертаю увагу на на пам'ятник "Кобзар" 1954 року, пам'ятний знак 1992 року в честь перебування Тараса Григоровича Шевченка в Чигирині в 1843 і 1845 роках, який спорудив архітектор Юрій Соміков. Тут Кобзар зробив ескіз офорту "Дари в Чигирині", малюнки "Чигирин з Суботівського шляху", “Дівочий монастир Чигирина". Уявіть, як він сидів на схилах цього войовничого місця, споглядав на небо й писав. Вірш "Чигирине, Чигирине", розділ поеми "Гайдамаки", "Свято в Чигирині" були створені тут натхненним Кобзарем.

Замкова гора сама собою як фортеця з крутими, майже прямовисними кам'яними стінами. На неї ведуть 214 сходинок, вирубаних у камені 1912 року, коли святкували 400-річчя Чигирина. Захекалась доки піднялася. А як же було брати її штурмом? Не дивно, що тут з'явився замок. Але це 15-ти хвилинне підняття на вершечок козацької столиці було того варте. Стою на вершині світу уособленого в одному місті. Наді мною охоронець — пам’ятник Хмельницькому, прикриває своїм силуетом від усіх ворогів, доки я милуюся красою вільної країни.

Сама гора є пам’яткою садово-паркового мистецтва , та колись тут було поле битви, повітря розривали вибухи гармат. Дуже непросте місце, єдине, що лишилося від замку й зараз реставроване — бастіон Петра Дорошенка.

Піднялася на неї й відчула себе розвідником. Присідаєш біля незвичайного вікна у стіні (розширюється по наружній стороні, що надає можливість захопити більший радіус при стрільбі), дивлюся крізь нього прямісінько на дорогу, що веде в місто. Бурна уява кидає в минуле, коли козаки спостерігали за своїм кам’яним шляхом і не давали змоги увійти в місто непрошеним гостям. Поруч гармати з вирізьбленими гербами. в них уособлена могутність минулого — це нібито всього лише шмат заліза, а говорить як людина, говорить про хоробрість.

Дерева, трави, провалля — вони видихають минулі роки й змушують мене вдихати спогади й відчуття минулих жителів. Здається вони досі тут, не покидають своєї домівки, далі несуть свій обов’язок — берегти народ.

Сонце косо просвічує верхівки дерев, кладучи глибокі тіні, і я не відразу помічаю під скелею знамениту і загадкову замкову криницю. Про неї оповідають дивну легенду. Одного разу Чигирин оточило незліченне вороже військо. Козаки довго витримували облогу. Їжі мали вдосталь, але ось біда - не стало води. Зажурилися бідолахи: самим гинути не страшно, але в замку чигиринці - жінки і діти. Що з ними робити? І тоді на горі з-під каменів раптом хлинула вода! Вона сама піднялася на гору тими підземними ходами, якими козаки Хмельницького водили коней на водопій до Тясмина.

У Чигирині починалась українська державність. Це місто козацької слави. У листопаді 1917 року на з'їзді Українського козацтва гетьманом України було обрано генерала Павло Скоропадський. Таким чином звідси почалося і друге відродження України.

До наступної зупинки добираємося чотирьох колісним “залізним конем” (бусиком). Місто, що було значним осередком культури за часів гетьмана Богдана — Суботів,(наголос на першому складі). І ні в якому разі не Суботів(наголос на другому складі), як нам дала зрозуміти наша провідниця по цих землях, адже жителям краще знати, як зветься їх домівка.

Тут, на розлогих просторах знаходилася садиба Хмельницького, яка займала близько 2 гектарів: його будинок, а поруч будинки козацької старшини. Здогадалися, що тут тепер? Так, теж реконструкція, і знову ж, як і резиденція в Чигирині — виліплена з уяви винахідливих археологів. Якось так склалося, що все, що мав гетьман не відбилося на папері, аби постати перед нащадками в реальному вигляді. А вся прикрість у тому, що українські землі зазнали багато втрат від грізних завойовників. Сучасники говорять, що жив гетьман дуже простенько: кімнати без розкоші, грубі дерев’яні лави вкриті шкіряними подушками, дамаський килим біля його ліжка, а в головах лук і стріли та шабля, з якими ходив у похід. Ще в музеї бачили кахляні печі із зображенням вершника на коні, які належали стінам цього будинку.

Будинок був укріплений триметровим дерев’яним, мов із кілків, тином та чотирма баштами, одна з яких виявилася кам’яною, а не з дерева, як решта. Зараз я дивлюся на її рештки, що сховані в спеціально збудованому приміщенні — будинку-прикриттю від природних наруг. Торкаюся до каміння з кривавою історією...

“Якось почала просідати земля й виступала вода, ми не могли зрозуміти в чому річ, почали копати й натрапили на криницю, яка була втрачена на довгі століття. Але вода не пішла, певно хотіла розповісти свою історію: як напувала родину Хмельницького, зберігаючи його історію в своїх краплинах. ” - розповіла екскурсовод. Схотілося відчути смак води, яку пив гетьман — нічого так, навіть кошеня прибігло нізвідки напитися...

Земля має великі розміри, і розміри прихованих у ній таємниць та спогадів не мають міри. Та проблема постає одна. За кермом автобусу, що має назву Україна, сидять незграби, що купили собі права, і зовсім не хочуть зазирати під капот своєї опікунки. Їм лише б уперед та уперед, не дивлячись в дзеркала заднього виду. Та грошики за проїзд деруть більше ніж будь-де. А потрібно всього лише захотіти знати про свої витоки правду, шукати її, або виділити кошти на цей пошук. Країна повинна знати своє минуле, світ має знати про героїв, якими були наші козаки, яким був Хмельницький, і я впевнена, що ще далеко не всі загадки розгадані.

А візьміть-но п’ять гривень, розгорніть і гляньте. Що бачите? Я зараз дивлюся на цю споруду — це Богданова церква ( Іллінська ), яку він збудував, і у якій був похований. На сьогодні його мощі втрачені для народу. Легенда розповідає, що його тіло вивіз полководець, а інша говорить, що татари познущалися над ним і спалили...

День спустошив цілковито, але ця втома приємна. Завітали до кафе, та поки нам приготують справжні українські гречаники, які радили скуштувати попередники, що вже встигли відвідати Чигиринський край, та деруни, вирішили відвідати ще одне місце — Три криниці споруджені на знак полеглих у бою козаків. Цілюща сила кажете? Перевіримо. Черпак мав вигляд невеличкого коритця з двох метровою ручкою. Черпали з кожного по-черзі й сьорбали по три рази, та ще й у пляшку набрали, лікуватися й лікуватися.

Знаєте, таке легке почуття окриляло, коли біжиш по селу, вдихаєш свіже повітря й розумієш, що це твоє, рідне, й ніхто не відбере твоєї батьківщини.

Обід. Поїсти о п’ятій вечора — неабияке задоволення. Гречаники виявилися доволі смачними, а деруни, то взагалі пальчики оближеш, і борщ — справжній, український, з грінками та часником.

Знову в бусик. Прощавай, безцінний український краю. Вітай майбутніх відвідувачів, як і мене, нехай вдихають твоє героїчне повітря на повні груди!