Майстер-клас з редактором газети «Дзеркало тижня» Олегом Вергелісом

8 квітня в ІМВ для студентів 2 – го та 3 го курсу було проведено майстер-клас з відомим літературним критиком та журналістом Олегом Вергелісом. Його глибинна обізнаність з предмету, перетворилася на атмосферу взаєморозуміння з допитливими студентами.

Молочним зубом історії авансцени людського життя був древньогрецький театр. І до сьогодні музи Талія і Мельпомена на кшталт чорно-білого шоколаду «Світоч» з вершин театральних шпилів нагадують про полярність і мінливість недосконалого (чи навпаки довершеного) світу. Головне – перед входом до театру зняти чоботи й капелюха, аби не пропустити крізь пальці суть й не зачепити ненароком високого. Аби дозовано вловити запропоноване випадком й, за словами класика, залишити шмат своєї атмосфери. Все, як у житті…

За винятком деяких варіацій…

Прогнози на вчорашній бенефіс

Станіславський колись констатував, що мистецтво має відкривати очі на ідеали, створені самим людством. За цим ми йдемо до театру. Із врівноваженим ентузіазмом «квитками на вчорашній спектакль» у стінах «крилатого» вишу «торгував» іменитий редактор, рецензент, театральний критик Олег Вергеліс. Елітність думки й аристократизм манер провокували на бесіду про вічне без кордонів і тісних лещат. Людина, викохана перлинами світової класики, спокійно, але цілком упевнено зайняла своє скромне місце в партері української інтелігентної сучасності. Тарифом на перегляд «спектаклю без особливих саспенсів, але й не без моралі» послугувала одна риса – бажання постійно шукати себе, в собі, поза собою.

Інтернет-видання рясніють нулями гонорарних підрахунків Вергеліса: премія Гоголя, Долгорукого, окремі тисячі за книги тощо. Проте нікому й на думку не спаде закидати йому захланнність, комерційність творчості чи блюзнірство. Журналіст розуміє, що новий час вимагає концентрації більших зусиль. Медійний світ функціонує навколо попси й таблоїдності, проте завжди треба говорити по-справжньому. І навіть серед інформаційної матриці істинний талант не поспішає розривати пуповину з так званою «індустрією пам’яті». Мабуть, трохи «винна» в цьому мемуарна література, яка часом поглинає пильність нашого гостя. Тому тримати руку на пульсі суспільних процесів доводиться дозовано, аби не обпектися. Та й на сусідньому стільці є люди, які потребують духовної присутності.

Про сакральність та інтимність творчого процесу Олег Анатолійович говорить коротко й скромно, надаючи перевагу принципу Шмітта «щораз вмикати творчу амнезію».«АнтиЗоїл» сучасності цінує свою професію за те, що вона зближує людей, й намагається вловити кожну мить, бо все проходить. Основний принцип – допомагати тим, хто вартий уваги.

«Театрал в законі» ділиться секретами принципу «четвертої стіни», «войовничого гуманізму» та «добра з кулаками». Каже, що цинізм у нашій професії – щось на кшталт повітря, але продукувати його треба аптечними дозами. А під час написання матеріалу твердо усвідомлювати, що мистецтво – це не формула, а енергетика. Знання теми й контексту через емоційний суб’єктивізм мають переходити на щабель професійного об’єктивізму.

Харизматичний чоловік шекспірівської зовнішності вважає безглуздим копіювання метрів світової театральної критики, тому «розучує» свою власну «роль» давно й наполегливо.

Вся бесіда скидається на частування кавою в затишній шоколадні. Хочеться підірватися й аплодувати, скандувати «браво» й жбурляти квітами. Хоча б за те, що вакуумна людяність зберегла свою перманентність.

Останній квиток на вчорашній спектакль, здається, продано. Все інше залежить від сусідів і акустики. А може, не такий вже і вчорашній?

Світлана КРАВЧЕНКО, студентка групи ЖУ-311