НОВИНИ КАФЕДРИ
Майстер – клас з головним редактором сайту "Історична правда", Павлом Солодьком
Два з половиною роки тому найпопулярніше українське інтернет-видання "Українська правда" відкрило новий "дочірній" розділ під назвою "Історична правда".
На цьому сайті публікують матеріали як про загальноісторичні питання, так і на теми, історичне коріння яких пов'язане з сучасною суспільною проблематикою. У квітні редактор та один із чільних ідеологів "Історичної правди" (а також друг і соратник "Текстів") Павло Солодько провів майстер-клас для студентів-журналістів Національного авіаційного університету. Публікуємо конспект цього майстер-класу.
"Історична правда" - як усе починалося
Мене запросили разом із журналістом Вахтангом Кіпіані робити сайт, присвячений історії, на «Українській правді». Сайт «Українська правда» щодня читає 300-400 тисяч людей, поруч із "Кореспондентом" це найбільший в Україні новинний портал.
УП починалася як проект політичних новин, ви знаєте сумну історію з відрізаною головою Георгія Гонгадзе. Але на ньому є кілька дотичних проектів. Основний сайт присвячений політиці, але є Економічна правда, УП-Життя – там ідеться про суспільні проблеми, реформу освіти, медицини тощо.
Напевно, найпопулярніша після політики нішева рубрика – це «Таблоїд». Скандали, роздягання, син Ющенка і сваха Януковича тощо. Є ще розділ «Київ». І після цього з’явилася «Історична правда» (ІП).
Тут така ситуація: історія - це поле, на якому грають політики, і грають дуже потужно. Ви бачили ці інформаційні приводи, які вони створюють, – зупинимо УПА, геть Сталіна, бійки навколо червоних прапорів тощо.
Дуже спокусливо для політиків – використати старі конфлікти, щоб у такий спосіб залякувати і ділити суспільство. І потім пропонувати: голосуй за мене, я захищу тебе. Тому історією вони активно користаються.
Сталося так, що у 2010 році ми разом із товаришами з нинішнього Texty.org.ua робили проект, присвячений 9 травня. Зараз важко уявити, якою ця перемога була насправді. І до ювілею, на 65-ту річницю, було багато заходів - якраз змінилася влада, знову почали будувати трибуни для парадів. І над усім цим рефрен – у війні перемогла влада, а не люди. Плюс іще в Росії додалося помпезне святкування.
Ми вирішили розбавити цей чиновницький пафос. Бо за пафосними словами губиться справжній зміст. Одна справа почути "подолати водну перешкоду під щільним вогнем супротивника", а інша - дізнатися від солдата, як воно - перепливати річку під обстрілом.
І ми кинули гасло серед журналістів – люди, давайте кожен розкаже свою історію – про дідуся, бабусю, хто де воював і що про це розповідав. Напишіть. Байдуже – радянська армія, УПА, партизани чи СС Галичина.
Війна з точки зору журналістики – дуже цікава. На війні може розгорнутися будь-який сюжет – смерть, чудесний порятунок, кохання тощо. Це перспективно, це читатиметься. І ми домовилися з «Українською правдою»: давайте ви це будете публікувати. Обов’язково з фотографією і автора, і героя розповіді. Зазвичай ці люди вже померли, тож це як сімейні спогади.
Ми зробили цей проект, інші видання його підтримали, згенерували десь 40 історій. Був створений окремий банер на УП зі список цих історій. Назвали проект «1939-1945: Неписана історія». Тут навіть цифри (Друга світова) суперечили офіціозному "1941-1945" (Велика Вітчизняна), але ж для Західної України війна почалася не в червні 1941-го, а на два роки раніше.
Історії були фантастичні. Наприклад, відома журналістка Таня Чорновіл - її дід мав нацистський орден і орден Червоної зірки. Кожна історія – щось вражаюче. Потім почали писати прості люди. На їхній основі можна було знімати фільми.
Головний редактор УП Олена Притула після цього сказала – давайте зробимо сайт, у нас із Кіпіані є ідея історичної рубрики. А мені досвід історичного проекту дуже сподобався. Притула каже – я вам дам місце, а ви собі робіть. Назва «Історична правда» - дуже провокаційна, бо в кожного своя історична правда.
І ми з Вахтангом Кіпіані почали думати – як зробити так, щоб на політичному сайті стали читати про історію. Бо до нас переважно приходять, щоб прочитати про український політичний театр і що у нього за лаштунками. У інтернет-виданнях своя специфіка – там важче маніпулювати, ніж на телебаченні.
Якщо зробити сайт про те, як жили люди за часів, скажімо, Мазепи – от ви б клікали на таке? І ми вирішили – робити не тільки про історичні події, але й прив’язуватися до нашої недавньої політичної історії. І це виправдалося.
Наприклад, історія з балотуванням партії Наталії Королевської до Верховної Ради – ми знайшли аналог з минулого, зі звучним слоганом-назвою «Команда озимого покоління». Вибори 2002 року. Команду ту тоді очолила Інна Богословська, ви маєте знати її з політичних телешоу, вона зараз постійно бореться з Юлею Тимошенко. А у 2002-му вона була молодшою і красивішою – і разом з іншими красивими і молодими відомими персонажами вони постійно давали рекламу. "Команда озимого покоління" - ми допоможемо, ми зробимо. І провалилися – бо виборці розуміли, що це технологічний проект.
І от ми взяли цей старий рекламний ролик і порівняли з роликом Королевської "Україно, вперед!". Написали до нього кілька абзаців пояснення. Провели паралелі. Це дуже сильно народ обговорював. У нас того дня підвищилася відвідуваність із 10 до 30 тисяч відвідувань.
Коли побачили, що це працює, почали використовувати цей прийом далі. Коли арештували Юлію Тимошенко, знайшли відео першого арешту, 2011 року, і виклали в інернет. На це доволі жваво відгукнулися, рейтинг зріс.
Але якщо таке постійно робити - гнатися за політичним моментом, то ми не виконуватимемо цивілізаційну місію. Тому ми піднімаємо болючі питання – УПА, СРСР, Волинська трагедія, церковні розколи. Де нема однозначно правих. В основному пишемо про 20 століття - те, що було недавно, що болить.
Намагаємося давати виважені статті про тему УПА. Хтось уявляє їх сяючими лицарями, інші являють їх такими собі орками, які «встромляють ніж у спину нашим». Насправді – не так і не так. Вони були ідеалістами, дехто чинив військові злочини, дехто убивав своїх, дехто був героєм. Можна зробити текст про повстання у сталінських таборах, які очолювали колишні бійці УПА. Або фото речей, вилучених у командира УПА Романа Шухевича після його загибелі. І ось замість орка чи лицаря ми бачимо звичайних людей і вже не так віримо заявам політиків на історичні теми.
До речі, про УПА. Кажуть, була ОУН-УПА – а насправді це були дві різні організації. В Одесі був скандал – міська рада ніби заборонила символіку ОУН-УПА. Але що значить – символіка ОУН-УПА? У ОУН 20-х років одна символіка, у бандерівської – інша, УПА воювала під синьо-жовтим прапором. Будемо його забороняти? Друкуємо багато текстів фахових істориків. Наприклад, про те, що я згадував раніше - як жили люди в часи Івана Мазепи. І так потроху залучаємо тих, хто цікавиться політикою, прочитати і про історію. Людина зайшла прочитати про Богословську, звернула увагу на сусідній заголовок і прочитала про те, скажімо, як у радянські часи функціонувала черга за цукром або про єврейський штурмовий батальйон в армії ЗУНР.
Ще одна тема – це Голодомор. Страшно підступитися до неї. Війна – це все ж шанс вижити, це любов, смерть, зрада, перемога. А голод – це однозначно смерть. Ми робили проект спогадів про Голодомор, і воно не так поширилося, як про 9 травня, але теж люди про це читають і пишуть. Ющенко використовував трагедію Голодомору, щоб навколо цієї частково міфологізованої події – казав про 10 мільйонів загиблих, наука говорить про 3,9 мільйонів – намагався побудувати націю.
Музей збудував, і він тепер частина державного протоколу – зарубіжні офіційні делегації повинні там класти квіти і запалювати свічки. Ось дві події, якими обґрунтовується існування України перед світом – Голодомор як мучеництво і Друга світова війна як перемога. Тож цим темам ми присвячуємо увагу.
Але не даємо політикам інструменталізувати ці історичні проблеми, використати з політичною метою. І не тільки нашим політикам, але й закордонним. Ми намагаємося ці спроби деконструювати, пояснюємо, чому політики так говоряти, даємо лінки на фахові історичні роботи, показуємо життя простих людей.
Ще є така річ – історична реконструкція. Коли люди шиють мундири і влаштовують побоїща у стилі того чи іншого часу. Там усе дуже точно. Одні реконструюють дружину київських князів. Інші реконструюють козаків-мушкетерів. І ми пояснюємо, як влаштовано мушкет і скільки команд треба для того, щоб з нього стріляти. І так читач розуміє, яким чином Сагайдачний воював під Москвою. Або яким чином солдат Другої світової виживав у бою і перемагав - за допомогою оцієї лопати і цих чобіт, умовно кажучи.
Таким-от чином історичний сайт співпрацює з політичним сайтом. Нам надали віконечко на головній сторінці, де ми анонсуємо наші статті. Іноді, якщо бомбовий матеріал – дають окремий банер. Іноді ставлять лінк на нашу статтю у стрічку новин «Української правди» – якщо клікаєте на неї, потрапляєте на сайт ІП. Останнє, що ми робили для УП, – знайомі історики передали нам пояснювальню записку для російських істориків. В Росії зараз готується збірник архівних матеріалів з Голодомору, і підготували інструкцію для науковців, які писатимуть до цього збірника.
Там наголошують шукати в архівах документи, які продемонструють, що Голодомор - це не унікальна подія, що масово вмирали не тільки в Україні і взагалі морити людей голодом - це засіб проти зовнішньої агресії. Я відсканував цю інструкцію, підкреслив найбільш одіозні речі, УП з цих сканів і редакційного коментаря зробила новину, і в нас було 20 тисяч відвідувань – потужно як на історичний сайт.
Саме завдяки цьому ми успішно існуємо, заробляємо на хліб і цивілізуємо політиків.
ПИТАННЯ: Чи не бажаєте ви писати про «історію майбутнього»? Наприклад тренд – в Україні падає чисельність населення. Припущення на 2025 рік – як це буде, до чого призведе?
В нас є теги "прогноз" і "альтернативна історія". З точки зору гуманітаристики це можна робити. Але з точки зору історії…
До речі – проблема спілкування з фаховими істориками. Науковці можуть бути дуже сухими, вимогливими у деталях авторами. Не смійте сказати, що польний гетьман у Великому князівстві Литовському – свого роду аналог нинішнього заступника міністра оборони. Ти що, ніколи і нізащо. Вони праві - це справді досить притягнута аналогія, але ж інакше читач просто не зрозуміє словосполучення "польний гетьман".
Буває, що пишуть нудно, і намагання зробити з наукового тексту науково-популярний – це важко, доводиться долати опір.
ПИТАННЯ: Чому ви, філолог, почали працювати журналістом? Які якості довелося розвивати? Багато хто сумнівається, що зараз можна себе реалізувати в журналістиці. Я закінчив КНУ за спеціальністю латинська й давньогрецька мови. Викладав рік у медичному університеті імені Богомольця. А потім мене запросили в газету «Хрещатик» – орган міської ради. Їм був потрібен журналіст в рубрику міжнародні новини, тоді Київрада цікавилася й таким.
Спершу я дивися інтернет і переписував те, що бачив там. Оцей момент переписування – дуже важливий. Якщо вмієш правильно, чітко і якісно передати суть – ти журналіст.
Там мене помітив Сергій Тихий, редактор «Газети по-київськи» майбутньої і головний редактор тижневика «Галицькі контракти» на той час. Відверто скажу – тоді для мене все вирішували гроші. В «Хрещатику» я заробляв утричі більше, ніж викладач, а а в «Контрактах» - більше, ніж у «Хрещатику».
В «Контрактах» я займався аналітикою. Звучить круто, а завдання насправді було – робити висновки з інформації, яку тобі дають інші. Спілкуватися з політиками в Раді, дружити, пиячити з ними – або не пиячити. Там у мене був один підлеглий – так я навчився віддавати частину своїх повноважень іншим. Вирішувати, чи сам береш коментар, чи доручаєш це, пояснюєш, як це робиться.
Потім я втрапив у «Газету по-київськи», був редактором відділу Країна, він писав про політику та про інші питання суспільного життя – нові правила ДАІ, наприклад. Там керував 5 людьми. І там майже не писав.
Є три головні якості, які потрібно мати журналісту. Перша головна – логічно викладати думки. Друга – знаходити факти, які інші не знайшли. Цитату. Цифру. І потім крутанути її, вставити в контекст. В Україні загинуло стільки-то людей у ДТП. А можна порівняти цю цифру, подивитися динаміку її зміни, розібратися, чому так. І третє – уміти з подій дня, з потоку інформації вибрати кілька, з яких сформувати програму, інформаційний випуск, номер журналу тощо. Якщо ти правильно реферував інформацію, вибрав, поглибив, де потрібно, якщо це цікавить твою цільову аудиторію – ти вже успішний. Тебе передруковують інші.
ПИТАННЯ: Чи може зелений журналіст влаштуватися на роботу лише з дипломом журналіста, але без досвіду?
Зараз важко сказати. Я думаю – можна. Мені пощастило, що Сергій Тихий читав «Хрещатик». Я дуже боявся іти з комфортного інтернету в поле, писати про те, в чому розбирався не дуже. Але Тихому головне було, що людина - на його думку - вміє писати і має задатки обробки інфи. А іншому можна навчити - в тому числі, як писати про політику і економіку.
Тихий мене весь час учив – розповідав, чому в заголовку не повинно бути знаку запитання, скажімо. Приходиш до нього - а твій текст розібраний, кілька частин підкреслено. І він показує: ось тут додати, тут незрозуміло, треба чіткіше, тут не вистачає цифри, а ось тут він заявляв рік тому, порівняй тональність тощо. Думаю, зараз на телебаченні великі перспективи. Ідіть туди. Телебачення – це не означає, що ви в стендапі. Треба моніторити новини. Такі люди дуже потрібні. Є аналітична група, які вирішують – куди відправити журналіста й камеру. Слави вони не отримують, але гроші - непогані.
ПИТАННЯ: Ми зараз будемо проходити практику. От до вас приходить студент. Які якості він повинен мати?
По-перше, якщо людина пише неграмотно…. На інтернет-сайтах нема літературних редакторів. Новини з інформагенцій перекладаються комп’ютером. Депутат Селезень (був Качур), жечь сигарети (палити цигарки). Неграмотна людина може цього не помітити. Перша вимога - грамотність.
Друге – не боятися телефону. Дуже часто доводиться дзвонити політикам і уточнювати.Один сказав, що другий негідник – подзвонити "негіднику" і спитати, що він про це думає. В мене свого часу була паніка щодо таких дзвінків.
І третій момент – зданість логічно й по можливості цікаво про це все написати.
ПИТАННЯ: Проект народжується як ідея. Може, порадите, які етапи він проходить до його остаточної реалізації?
Спочатку визначаєте – для кого пишете. Нішева журналістика – це супер. Сайт про рибалку та полювання, наприклад. Називаєш рибалка.ком.юа. Думаю, такий є. Продумуєш структуру сайту і функціонал для відвідувачів. Фото, відео, новини. Форуми, можливість коментувати. Перебачити можливість банити неадекватів. Для рибалки це не дуже, а для історичного сайту неадекватні коментатори – проблема.
Коли придумаєш, як такий сайт функціонує – ідеш до програмістів, малюєш на папері, як виглядатиме. Або вирізаєш можливі складові з паперу і рухаєш ці шматочки один щодо одного.
З програмістами – це окремий нюанс. Моя порада – вчіть програмування, хоча б ази або шматки коду. Щоб хоча б уявляти, про що вони сперечаються під час обговорення технічного завдання.
Наступне – штат. Якщо є інвестор, наймаєш 1-2 людей. Один моніторить новини на тему риболовлі та полювання – наприклад, десь зловили рибу на півтора метри – і ставить на сайт. Або – фірма випустила нові поплавці.
Це якщо зразу є гроші. Але тут треба платити – 500-1000 доларів на місяць. Можна знайти пишучих людей у райцентрі - наприклад, Ніжині, там хороший гуманітарний вуз. Даєш їм доступ до адміністрування сайту, і хай ставлять. Спосіб оплати і юридично-бухгалтерські стосунки узгоджуєте окремо.
У мене є знайомий, який таким чином робить сайти і заробляє на них. Навіть програму написав, яка шукає новини про риболовлю чи що там.
Окрема тема – онлайн-реклама. Це сакральне - знання, як за допомогою контекстної реклами чи банерів заробити гроші. Тому я не можу поділитися досвідом без дозволу керівника нашого рекламного відділу. А знайомий із сайтами про риболовлю відмовляється говорити :)
ПИТАННЯ: Чи є способи заробляти інші доходи, крім реклами? Без інвестора?
Ви самі навряд чи встигатимете. Є така річ – замовні матеріали. Іміджеві, культурно кажучи. "Компанія "Червоний спінінг" випустила на ринок нову котушечну систему". Новина, з фото. А насправді вони проплачені. Для нішевого сайту гріх на цьому не заробити, але можна обпектися в деталях.
ПИТАННЯ: Назвіть три критерії якісного матеріалу? Наприклад, репортаж.
Для мене репортаж – це в першу чергу наявність сюжету. Те, що об’єднує набір фактів у єдину історію. Якщо є сюжет, тоді другий критерій - це отримання додаткових знань. Вам у принципі це знання не потрібні – це додаткова інформаційна вартість, назвемо це так. І третій критерій - додаткова емоційна вартість. Ви пережили емоцію, потрясіння. Те, що греки називали "катарсисом".
Бажано, щоб тебе самого від твоєї роботи «перло». Репортаж – ти їдеш у Косово, там нарешті отримали незалежність, і треба за три дні це зрозуміти, знайти співрозмовників і написати класний матеріал.
Або розслідування – це теж у полі. Втертися в довіру, іноді прикинутися ідіотом. Людей, які вміють робити розслідування, дуже цінують.
Важливий інструмент розслідувань – це бази даних. Бази даних ДАІ, бази даних податкової. У фірми стільки-то під фірм, ось ця машина належить тому-то. Тут не треба працювати в полі, тут ти сидиш у інтернеті годину, дві, десять і нарешті викопуєш щось вартісне, і оцей момент кайфу часто і виправдовує мінуси нашої з вами роботи. Тихий говорив про щоденну газету: "Вона живе 20 хвилин, від моменту купівлі на вході в метро до сміттєвого ящика на виході в метро. І в цьому її, щоденної газети, поезія".
ПИТАННЯ: А що робити, коли «не пре»?
Є таке слово – прокрастинація. Коли замість того, що треба зробити, робиш інші справи. Або занадто заглиблюєшся в деталі. І вже паніка. Але коли я напишу перші два абзаци –у мене вмикається професійний обов’язок. Та всяке буває. Бувають творчі кризи. Так що вчіться програмувати. Я, наприклад, можу заробити репетиторством з латинської мови. Якщо щось станеться з журналістикою – диктатура, чергова технологічна революція тощо – я зможу заробити й так. А програмування дасть додатковий заробіток.
ПИТАННЯ: Журналістика не заважає вам у особистому житті?
Журналістика сприяє особистому життю. Туди йдуть недурні і амбітні люди з почуттям гумору - тому зазвичай партнера знаходять серед колег по цеху. Складається по-різному, але сумно не буде.
Мінус журналістики – ти ніколи не заглиблюєшся. Журналіст повзе по поверхні, йому ніколи копати глибоко. Але натомість ти щодня знайомишся з цікавими людьми, щодня відкриваєш нові, цікаві теми.
Журналістика – це цікаво, і саме завдяки цій її здатності я досі не перекваліфікувався в управдома або програміста.
Викладач кафедри журналістики - Лук’янчук Сергій Олександрович
Майстер – клас «Інтерв’ю як журналістська технологія» з головним редактором сайту texty.org.ua, екс-головним редактором журналу «Український тиждень» Романом Кульчинським
Роман Кульчинський – відомий журналіст, який є автором десятків інтерв’ю з українськими високопосадовцями – від президентів та прем’єрів до міністрів та керівників державних установ. Його співрозмовниками були Л.Кучма, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров, С.Тигіпко, Є.Червоненко та ін.
Найперше, що потрібно зробити під час підготовки до інтерв’ю – це підібрати людину, яка може його дати. Цікаву людину. Але є проблема – цікаві люди давати інтерв’ю не хочуть.
Тому треба вгадати момент, коли співрозмовник схильний щось розповідати. І тут можуть бути різні ситуації. Варіант перший – стресова ситуація, коли ньюсмейкеру хочеться пожалітися на проблеми. Таким було моє інтерв’ю з Димінським. Він - олігарх, колишній власник ФК «Карпати». Від розмов із пресою відмовлявся.
Але ми вдало вибрали момент, коли він балотувався в депутати і не пройшов. Вирішили спитати – що він думає про втрачені гроші. Використали момент, коли йому хотілося пожалітися. І він погодився, хоча до того ніколи не давав інтерв’ю.
Друга ситуація – політик щось презентує, хоче щось пояснити. В цей момент є смисл звертатися по інтерв’ю.
У «Контрактах» моїм завданням було раз на тиждень давати інтерв’ю в номер. Допомагало те, що політики після помаранчевої революції не ховалися, йшли на контакт, критикували один одного.
В мене був постійний список цікавих людей для інтерв’ю. Тих, яким є що сказати, і ті які можуть щось сказати. Такі, як Ахметов чи Пінчук, мають про що розповісти, але ніколи інтерв’ю не дадуть. Тому в моєму списку були ті люди, які можуть дати інтерв’ю.
Раз у тиждень я продзвонював прес-секретарів цих людей і питав, чи «клієнт дозрів». Починалося з того, що я надсилав питання до інтерв’ю, потім вони просили їх уточнити. Це довготривалий процес, якщо ви хочете «вичепити» когось відомого.
Про питання, які ви хочете надіслати вашій «мішені». Це ті питання, на які він погодився б відповідати. Можете їх потім під час інтерв’ю не ставити.
Ці попередні питання детально не прописуйте – достатньо окреслити теми. Прес-секретарі завжди просять ці питання – але якщо ви по них не йдете під час інтерв’ю, нічого страшного.
Зараз журналісти роблять простіше – шлють список питань і отримують список відповідей письмово. Наша редакція намагалася тримати марку і таких речей принципово не використовувала. Присланих по пошті інтерв’ю ми не публікували.
Як домовлятися про інтерв’ю з ньюсмейкером
І ось вам подзвонили – є можливість поспілкуватися. Це може бути несподівано. Тут важливо прийняти рішення – про що ви будете говорити. Наша концепція була розкрити цю людину – як вона думає, як приймає рішення. Поговорити про гарячі теми, в яких вона була зав’язана. Або прояснила своє бачення якихось питань.
До речі, журнал «Країна» підходить до цього вужче. Говорять суто про конкретну тему. І з головним вікепедистом – говорять про Вікіпедію, а не про собак чи котів. Обидва підходи правильні. Але ми практикували перший.
Перед інтерв’ю треба дізнатися якомога більше про людину – ретельно посидіти в Інтернеті, знати всі скандали, що говорив, коли говорив одне, а потім інше, тощо. Це допоможе вам провести інтерв’ю нормально. Якщо, наприклад, він займається аграрною реформою – слід знати основні теми, різні бачення проблеми. Йдете до людини – знайте максимально багато про неї та про сфери, в якій вона є фахівцем.
Коли йдете на інтерв’ю – обов’язково складіть список питань. Багато хто цього не робить, думає, що все триматиме в голові. Так неправильно. Це має бути реальний список питань – не для прес-секретаря, а для себе. Цей папірець потім допоможе вам при розмові.
І от ви прийшли на інтерв’ю. Потрапили в офіс до вашого об’єкта. Вас можуть змусити чекати. Коли ми брали інтерв’ю в заступника голови «Нафтогазу» Ігоря Вороніна (він вів переговори з Росією по цінах на газ, і вважалося, що захищав не так українську сторону, як російську), то прийшли на 12 дня, потім о 2 дня нас запросили в офіс, а Воронін приїхав у 8 вечора. Втім, з цього булла користь: ми ставили «безбашені» питання, але відповіді були відверті – бо він нас протримав цілий день.
У подібній ситуації важливо перед розмовою витягнути все, що знає прес-секретар.
Ваше завдання – не показати, що ця людина гарна, не похизуватися, що прийшли до міністра. Ваше завдання – змусити її сказати те, що вона не хотіла сказати. Ви нічим не зобов’язані тому, в кого берете інтерв’ю. Ця людина знає, що спілкується з пресою – її інтереси - засвітитися, донести месидж. Він використовує вас, ви - його. Сентиментів тут не повинно бути.
Якщо домовилися, що вам щось кажуть не під диктофон – писати про це некоректно.
Інтерв’ю по готовому списку питань – це двадцять хвилин часу, протягом яких ви попрацювали підставкою для диктофона. Але такі інтерв’ю виходять банальні. На них не посилаються інші ЗМІ, на них не звертають уваги.
Сам процес інтерв’ю – найцікавіше. Це психологічна гра. Вам треба зробити так, щоб спочатку ця людина вам довіряла. Розговорити спочатку. Почнете довбати зразу гарячими питаннями – він закриється, почне відповідати однослівно або повторювати завчені фрази, яких його навчив прес-секретар.
Враховуйте час. Маєте на розмову лише 10 хвилин – починайте з найголовнішого. Є півтори години – поступово, здалеку. Як бачить реформу галузі, чи як посварився з іншим міністром. Скажімо, Ющенко і Тимошенко любили про це поговорити.
Дуже часто ваші співрозмовники говорять загальними речами або сиплють неперевіреними фактами. «Ми відремонтували всі дороги», наприклад. Тому тут важлива деталізація, для чого потрібні питання другого плану. Відремонтували - де саме? На скільки грошей? Заздалегідь цих питань ви не придумаєте, але по ходу розмови їх треба ставити.
Загальні фрази в інтерв’ю це – сміття.
Помилка – встрявати в дискусію. Вам сказали: Донецька область годує всю Україну. Журналіст заперечує – не Донецька, а Харківська, скажімо. Встряє в дискусію, і вона триває 20 хвилин з 30 хвилин загального часу на інтерв’ю.
Якщо встряли в дискусію – якнайшвидше повертаєтеся до списку початкових питань.
Коли ставите уточнюючі питання – нитка розмови губиться. Відходите від плану розмови. Це не страшно – можна вернутися до списку, отримавши відповідь на уточнюючі питання.
Або інша ситуація – ви по питанню номер три почули не те, що хотіли. Ви спокійно можете до цього повернутися. Може, він уже забув, що не хотів відповідати. Два-три рази так зробите – і можна витягнути те, що вам потрібно.
ПИТАННЯ: Журналіст має право висловлювати власну думку під час інтерв’ю?
Як правило, якщо журналіст робить це, формулюючи величезне запитання, це не цікаво. Питання має бути стисле. Що ви робили в 1992 році, коли вашого бізнес-партнера вбили? Розганятися – виглядає як самолюбування.
Ми не говорили з політиками на загальні теми. Ми говоримо не про УПА і про голодомор, а про конкретні результати його роботи. Якщо хочемо зробити інтерв’ю про дискусійну загальну тему, як голодомор чи УПА – ідемо до фахівця. Політик же буде говорити ні про що.
Отже, ви наговорили кілька годин диктофонного запису з вашим героєм. Тепер це треба розшифрувати. Година розмови – день шифрування. Не обов’язково все переносити на папір. Розмовну мову приводите до літературної. Розмовна мова – це одне, літературна – інше. На нашому сайті texty.org.ua є автор, який усі цитати пише розмовною мовою. Це іноді цікаво, а іноді неадекватно. Навіть якщо хочете зберегти колорит – приводьте до літературної мови.
При розмові є невербальні способи спілкування - жести, міміка, інтонація. Це треба врахувати при розшифровці.
Після розшифровки у вас вийде тисяч 18 знаків а вам треба 8. Тому ви коротите текст і не боїтеся переставляти питання місцями, вибудовуючи логічну розмову. Там, де ви скакали з 3-го питання на 5-те – ви робите розмову логічною.
Коли ви ставили багато уточнювальних питань – їх не треба всі писати. Викидайте, залишайте тільки факти у відповіді.
Ті питання, які ви ставили, і які фігуруватимуть у вашому інтерв’ю, можуть бути різними. Якщо додали гостре питання, якого не було на інтерв’ю – це не страшно.
ПИТАННЯ: Чи завжди ж повинен попереджувати про наявність диктофона?
Я говорю про інтерв’ю, яке робиться як інтерв’ю. Тут диктофон присутній за визначенням. Можливо, це більше до телевізійників?
ПИТАННЯ: Диктофон не спрацював – буває таке?
Завжди треба перевіряти. Треба, щоб були запасні батарейки. Були випадки, що диктофон не записував. Писав у кафе, там музика, не чути. І відновлювали по пам’яті.
ПИТАННЯ: Як бути в ситуації, коли людина не хоче відповідати на питання, яке вам потрібне?
Катувати. Це жарт, звісно. Єдиний метод – сказати, ви нічого не відповіли, ми публікувати не будемо. Це погано – адже ваше інтерв’ю вже стоїть у редакційному плані.
Ми ходили до Олени Франчук – ніби про роботу її фонду «АнтиСНІД», а насправді хотіли питати про її батька Леоніда Кучму. Довго ставили додаткові питання але розговорили. На жаль, вони відмовилися публікувати інтерв’ю.
Нюанс – коли приходите до відомої людини, автоматично стаєте його прихильником. Спостерігав цей феномен з багатьома журналістами. Йдеш опозиційно налаштований – а після інтерв’ю потрапляєш під харизму співрозмовника. І якось незручно ставити гострі запитання. Цю реакцію треба переборювати. Я ходив на курси, які вів відомий британський журналіст. Він розповідав про момент, за який йому було дуже соромно. Йому доручили поставити гостре запитання королеві Британії. Він пробився через кордони, підбіг до неї і замість питання сказав - ваша величносте, я хочу привітати вас зі святом..
Завжди доводиться переборювати відчуття «це ж велика людина, як я поставлю йому незручне запитання».
ПИТАННЯ: Чи пропонували вам робити заангажовані інтерв’ю?
Натякали.
Заказуха – не так просто, як вам здається. Заказуху в нормальних виданнях просунути не так легко. Побачить як не редактор, так головний редактор. На ринку всі знають, що й до чого. Ми в подібних ситуаціях радили йти до рекламного відділу. У нас не було замовлених інтерв’ю.
ПИТАННЯ: Яке інтерв’ю у вашій практиці вважаєте найцікавішим?
Найцікавіше – з Вороніним. Багато таємниць Нафтогазу розповів. Вів переговори з Газпромом і були підозри, що працює не на Нафтогаз, а на Газпром. Багато порозповідав про нелегальні поставки газу. Не все увійшло в остаточний текст. Частину викинув він сам.
Ще запам’яталося із Кучмою. Він не спілкувався з пресою, але вдалося. Виявився не таким демонізованим. Багато хвилювався, курив, трусилися руки. Але говорити було цікаво.
Узгодження остаточного тексту інтерв’ю. Як правило, всі про це просять. На Заході ніхто ніколи нічого не узгоджує. В Україні – тенденція до узгодження тексту. Колись пробували боротися, зараз, мабуть, ні. М намагалися узгоджувати. Окрема частина – дискусія після узгодження. Ті, хто узгоджував, викидали те, що найцікавіше. Залишали нудні месижі. Ми їх називали «прес-релізи». Ми з ними дискутували - казали, або залишаємо, або інтерв’ю не буде. Іноді під час узгодження дописували інтерв’ю, розширювали, додавали всяку маячню. Ми це не враховували. Декілька разів через це траплялися сильні скандали.
Я робив інтерв’ю з Яценюком. Була відставка уряду, потім призначення іншого уряду. Він за цей час передумав давати інтерв’ю. Подзвонила секретар і каже, що Яценюку зараз невигідно давати інтерв’ю. Ми кажемо – не будемо знімати, хай судиться. Він потім подзвонив, вибачився. Варто свою позицію відстоювати. Передумав ньюсмейкер «світитися» – це його проблема.
З Пинзеником цікаво робити інтерв’ю він максимально конкретний, називає багато цифр, не вішає локшини на вуха. Але – вносить потім багато правок. Було мало часу на підготовку тексту, прес-секретар пішла додому, і як наслідок інтерв’ю пішло в друк без узгодження. Вони отямилися через день, кажуть – як там наші правки? Я кажу – вже пішло в друк. Це питання технологій. Якщо невчасно здали – типографія штрафує. І що найцікавіше – Пинзеник цих правок не помітив, ходив з інтерв’ю, показував у Раді, хвалився.
Друге – якщо узгоджують, не приймати те, що вони дописали.
Третє – боротися проти викинутого.
Був випадок: міністр охорони здоров’я розповів багато цікавого, а потім сказав викинути. Ми поставили цей текст анонімно – як інформацію від анонімного чиновника.
Фотограф. Дуже важливо, щоб ішов нормальний фотограф. Буває, що говориш годину, а потім проілюструвати інтерв’ю ніяк.
Майте на увазі: часто ваші співрозмовники можуть бути дуже неприємні. Ми пішли на інтерв’ю з Клюєвим. І молода студентка з інституту журналістики – після інтерв’ю вона на два дні захворіла. Є люди, в яких важкий характер,
Інтерв’ю з експертами трохи відрізняється. Їх не треба «допитувати» – вони самі хочуть все розповісти. Але проблема та ж сама: експерт каже одне і те ж усім. Завдання – вибрати цікавого експерта, який у темі, про яку він хоче поговорити. І розговорити його так, як вам треба. Він може не здогадуватися, який діамант є його в голові.
Труднощі – окремі фріки вимагають для узгодження шпальти з фотографією. Це дуже складно технічно.
Бажано, щоб ви працювали з фотографом у парі. Думали про цікавий кадр. Попросити сфотографувати деталі інтер’єру. Коли Роман Безсмертний затіяв адміністративну реформу – він мав карти, де Україна поділена по-різному, і це був цікавий ілюстративний матеріал, бо ніхто подібної графічної інформації не публікував.
Приклад: Євген Червоненко під час інтерв’ю згадав, що йому Саакашвілі привіз автомат для охорони Ющенка. Ми кажемо – покажіть. Він каже – Вася, принеси. Той приніс, і ця фотографія пішла на обкладинку.
ПИТАННЯ: Чи буває, що співрозмовники хочуть гроші?
В Україні такого нема. Тільки журналістам пропонують гроші, так що тут у вас перевага.
ПИТАННЯ: Чи отримують журналісти гроші за цікаві інтерв’ю?
Наше суспільство не сприяє позитивній селекції. Якщо робите гарне інтерв’ю – отримуєте славу і моральне задоволення. А якщо серйозно, то гроші в співрозмовника краще не брати.
Ви стаєте залежні від цієї людини, тому краще винагороду не брати. Якщо ви робите матеріал, рано чи пізно вас помітять, запропонують кращу роботу. Або піднімуть зарплатню. Редактор не сильно може вплинути на зарплатню. Але може.
ПИТАННЯ: Чи треба мати диплом журналіста, щоб бути гарним журналістом?
Найкраще, щоб була спеціалізація. Економіка – це занадто широка спеціалізація. Металургія, газ, нафта, інвестиції, аграрна галузь – це те що треба. Краще мати специфічну освіту про щось. Але щоб писати, треба вміти питати.
Є дві концепції. Німецька – десь вчаться за певним фахом, а потім студіюють журналістику. Англійська – студіюють журналістику, потім практикують фах. Але прес-секретар лейбористської партії розповідав, як їх вчили: вони щодня описували в різних стилях і жанрах те, як вони ішли на пари.
Я почав вчитися з 1992 року в на журфаці Київського університету (потім Інститут журналістики). Там були старі люди, яких за профнепридатністю з редакцій відправили викладати. Тому я вчився на практиці. Найбільше мене навчив Сергій Тихий (головний редактор «Контрактів» та «Газети по-київськи» - прим.). На журфаці були непогані філологічні курси, викладав Полохало, Позаяк і Пономарів мову, Погрібний літературу. Я фах освоював на практиці.
ПИТАННЯ: Скільки коштує зробити інтерв’ю?
Західні ЗМІ відходять від формату чистого інтерв’ю. Якщо роблять з політиком, діють складніше. Є великі бюджети, їдуть, проводять день, два, тиждень з цією людиною. Наприклад, інтерв’ю в «Нью-Йоркер» із засновником сайту «Вікілікс» Джуліаном Асанджем. Журналіст жив поруч із ним тиждень. Так само - із російським політиком Навальним. Спочатку поговорили з усіма, хто його знає. А потім зробили статтю про нього, вставляючи цитати з цих розмов. Формат «питання-відповідь»– не практикують.
У цьому форматі інтерв’юєр має більше ваги, доносить свій месидж. Інший варіант – описувати життя співрозмовника. Ну і зрозуміло, що там зарплати не порівняні. Працюєте над статтею місяць – розмір гонорару буде як ваша місячна зарплатня.
Політичні інтерв’ю гарно роблять Лещенко та Наєм з «Української правди». Якщо до когось ідуть – розбирають ньюсмейкера по кісточках. Що стосується журналу «Країна»– до речі, вони платять непогані гонорари – вони роблять гарно за рахунок того, що знаходять гарних ньюсмейкерів. З деякими експертами інтерв’ю виходить цікаве. А деякі настільки банальні й настільки затягані, що читати це неможливо.
ПИТАННЯ: Чи реально влаштуватися в нормальне видання без зв’язків і досвіду?
Зараз реально. На телебаченні завжди важче. Там всі потенційні зірки, в ньюсрумі як у тераріумі. Я трохи на СТБ працював.
Треба пробувати. Всі ж якось влаштовувалися. Варто не проситися зразу в штат – а може, ви нічого не вмієте, а за продукт відповідає редактор. Не знаю, як з телебаченням, а з друкованими ЗМІ так: приходите і кажете – я студент і хочу писати за гонорар. В «Сегодня» завжди потрібні кадри. Якщо не враховувати їхні політичні переконання, то школа журналістики там непогана.
В Німеччині кілька років людина стажується в редакції, ій не платять, і після цього її цілком можуть відправити геть. Як початківцям вам варто просто публікуватися. Зараз в усіх видань криза – співпало кілька факторів, економічна криза, все переходить в Інтернет, і нема грошей. Але роботу знайти можливо.
ПИТАННЯ: Перехід ЗМІ в інтернет-формат – позитивне явище?
Не знаю, чи добре, чи погано. Так просто є. В нас є певна ностальгія за друкованими виданнями, але життя йде вперед.
Викладач кафедри журналістики - Лук’янчук Сергій Олександрович
