НОВИНИ КАФЕДРИ

Майстер – клас з талановитою журналісткою, фотокореспондентом, Мирославою (Мімі) Чакаровою

На заході було представлено фрагменти документального фільму «Ціна сексу» та було обговорено нові тенденції в області журналістських розслідувань.

Для мене як журналіста це честь говорити з вами, бо ви­­­ - наступне покоління. Як я розумію, ви матимете справу з важливими та серйозними проблемами. Одне з найважливіших питань, з якого я починала 10 років тому, – це як я можу зробити так, щоб цей проект побачила велика кількість людей….

Відмінність між журналістами та людьми мистецтва – журналісти повинні представити свою роботу великій аудиторі. Я мала можливість опублікувати книгу завдяки своїй роботі. На це не пішло б десять років. Але я запитала себе – хто читатиме цю книгу? Скільки людей з нею ознайомиться? І я завжди говорила своїм студентам, коли викладала журналістику – є два способи донести вашу роботу. І це не книга. Це інтернет чи телебачення. Я говорю про глобальний вплив, а не про зміни в рамках однієї двох країн.

Ось приклад. Кожного дня триста мільйонів фотографій завантажується на Фейсбук. Кожну секунду – година відео завантажується на Ютьюб. Це показує, куди прямують наші технології, і це причина того, що якщо ви хочете вплинути на суспільство, вам треба

скеровувати проект на телебачення та інтернет.

Я почала працювати в мультимедія та документальній кінематографії. І я рада цьому, бо це було правильне рішення.

Через два роки після того, коли фільм уже вийшов, я певна, що його побачили мільйони людей.

Скільки часу пішло на те, щоб розговорити цих жінок, щоб вони почали розмовляти на камеру?

Довіру збудувати дуже довго. Ти не можеш ввійти в чуже життя і почати запитувати.

Хто відповідав за вашу безпеку і стояв за вами?

Гарне запитання. Процес, як це відбувається: коли я їду до іншої країни, я в першу чергу виходжу на зв’язок із представниками місцевих журналістів. Ці колеги працюють у місцевих медіа, вони ведуть журналістські розслідування. Але вони не хотіли брати участь, бо це дуже небезпечно. Торгівля людьми в Східній Європи та на Середньому Сході контролюється мафією. Та ж мафія контролює за торгівлю наркотиками та зброєю.

І журналісти знають що уряди та поліція теж залучені. І я приймала рішення, чи продовжувати робити це самостійно, чи зупинятися. Я вирішила продовжувати самостійно.

Чи жінка всередині вас перемагала журналіста? Чи були випадки, коли хотілося все кинути? Як ви це долали?

У Нью-Йорку мені кілька років тому дали нагороду за мужність. Від правозахисної організації Human Rights Watch. І коли я стояла на сцені, я сказала, що не заслужила цю нагороду. Бо в мене не було мужності. Я поясню. Не було жодного разу, коли я сідала б на літак і думала про те, що я хочу туди їхати. Я не хотіла. І я завжди боялася.

Але я знала, що як тільки я сідаю на літак, страхи треба лишати позаду.

Бо причина, чому я це роблю – мені треба було спілкуватися з багатьма людьми. Багато жінок протягом 3-4 років розповідали мені свої історії. І я обіцяла їм, що щось зроблю із цим. І я дала багато обіцянок. І відчувала, що повинна працювати далі, бо інакше навіщо ж вони мені це все розповідали? Це дуже болюче – те, через що ці жінки пройшли.

Чи були замахи на життя чи здоров’я жінок, з якими ви спілкувалися? Чи надходили пропозиції залишити цю роботу? Спроби залякування?

Це був жарт: і жарт був такий – коли я знову приїздила, ці хлопці питали – це знову ти? Ти ще жива? Тебе ще не прикінчили?

Треба зрозуміти – для того, щоб зробити сюжет, потрібно розкривати його на різних рівнях. Знімати шар за шаром. Основа цього фільму – жінки. Але основи не достатньо, щоб передати суть.

Я також хотіла показати інші елементи, які пояснюють, чому торгівля людьми триває. Тут питання попиту та пропозиції. Можна показати пропозицію, але потрібен і попит. Тому я хотіла піти далі, і показати тих людей, які використовували цих жінок. І чому практично неможливо втекти. Деякі жінки, які є у фільмі, вистрибували з вікон. І завжди думала – чи вони втікали чи хотіли покінчити життям? Але коли я говорила – вони сказали, це не самогубство, це єдиний спосіб утекти.

На роботу над фільмом пішло багато років? Чому ви обрали цю тему? Хтось із ваших знайомих постраждав від цієї системи?

Це особисте. Я росла в маленькому селі в Болгарії. Близько до кордону з Македонією і Грецією. І коли впав комунізм у 1989 році, ми з мамою емігрували до США. Мені було 13 а коли 15, я знову приїхала. І дівчата, старші за мене, виїхали до різних країн. Я ходила по родичах, запитувала про них. Де вона, що з нею? І деякі не чули нічого, і це дуже дивно, бо ці люди залежали від грошей, які ті родичі надсилали додому.

Це був 1992 рік. Тоді ми нічого не знали про секс-рабство. І тільки через кілька років ми почали про це дізнаватися.

Я стала фотожурналістом, відвідувала зони бойових дій. Кашмір, Ірак, інші подібні місця. І я завжди думала: треба повернутися додому. І всі мені говорили – це дуже небезпечно, але я знала, що достатньо міцна, бо була у зонах бойових дій. І там я була поранена, і перебувала під обстрілом. І я думала – я дам собі раду.

І я так сильно помилялася.

Яка головна причина, чому жінки потрапляють в сексуальне рабство? Це обман – їм пропонують роботу співачки чи офіціантки? І чи ви допомогли комусь вибратися з цієї системи? І що ці жінки говорили? І скільки відсотків потрапляє у рабство?

Більшість дівчат їхали працювати офіціантками, на заводи, нянь, доглядачок за літніми людьми. Одна з найгірших речей, які з ними сталися,– більшість жінок були продані іншими жінками. І цих жінок вони добре знають.

Уявіть, я повертаюся в село, їжджу на «мерседесі», гарно одягнена, всі знають, бо я там виросла. Я їду на поле і бачу там працюють п’ять дівчат. І кажу їм – мій друг в Німеччині, Італії, де завгодно, відкрив ресторан, і йому потрібні офіціантки. Я там менеджер, буду твоїм босом. Допоможу тобі з роботою, мовою, житлом. І скільки дівчат погодяться?

Справа не у відсотках. Ніхто не знає, який відсоток був убитий, скільком вдалося втекти. Є приблизні оцінки.

Ви питаєте – чи допомагала? Так. Розкажу один приклад. У 2003 я була в маленькому селі в Молдові. Зустрілася з родиною, чия донька, 23 роки, поїхала до Туреччини, і вони протягом року нічого про неї не чули. Батько з матір’ю плакали, хотіли знати, чи вона жива. Вони не мали грошей найняти детектива чи адвоката. В них був тільки конверт з адресою, яку вона надіслала протягом перших місяців. Запитали, чи я їм допоможу знайти. Я взяла конверт і знайшла. На це пішло багато праці, багато розслідувань.

Коли я її знайшла, я відвела її до телефона-автомата. Сказала – я плачу, а ти подзвони батькам і скажи, що ти жива. І я найду тобі юриста, щоб той допоміг тобі повернутися.

Коли я ще навчала своїх студентів-журналістів, я завжди їм говорила: наша робота - це розповідати історії. Буди об’єктивними й розповідати сюжети. Але все змінилося.

І ще один приклад. Я знімала сюжет в одному з будинків. Одна із жінок, яка стала жертвою, мала дитину – дуже хвору. Їй були потрібні ліки. Не було можливостей ні транспортувати, ін. грошей. Якщо подивитися, як на це треба реагувати за підручниками з журналістики, - ви не повинні змінювати реальність. Ваше справа – бути свідком і документувати.

Але я вважаю, це фігня. Вам треба покинути камеру і стати людиною. Знайти ліки і переконатися, що з дитиною все гаразд. І хай через це цей проект займе 7 років, а не 3. Ось чому він так довго тривав – бо я була вимушена допомагати людям.

Ми, журналісти, служимо суспільству, робимо це, щоб змінити суспільство. Але якщо ми всередині ситуації і можемо її змінити, треба змінити

Скажу же одне – я ніколи не платила за інтерв’ю. Один з торгівців хотів 10 тисяч доларів за інтерв’ю. І він є у фільмі. Але я йому й долара не заплатила.

Яка країна зіштовхнулася з цими проблемами найбільше? Чи є країни, де це відбувається приховано, а ми не знаємо?

Основні країни по Східноєвропейському ринку. Ми їх називаємо – країни походження, країни- остачальники. Молдова, Україна, Білорусь, Болгарія, Румунія, Албанія.

Країни, куди продають жінок: Росія, Ізраїль, Італія Туреччина, ОАЕ, Греція.

У фільмі я фокусувалася на трьох країнах з цих шести. ОАЕ, Греція, Туреччина. І дівчата, на яких я зосереджувалася – Молдова, Болгарія, Албанія, Чехія, Румунія.

У сфері торгівлі людьми попит породжує пропозицію, чи навпаки?

Це одне з найкращих питань. Не думаю, що мені ставили ці питання, а я виступала на цю тему разів із шістдесят. Дуже дякую.

Коли я почала працювати над цим проектом, у перші 3-4 роки у мене не було на це коштів. І я викладала, працювала на повну ставку, щоб заробити гроші на проект, і всі подорожі платила своїм коштом. І щоразу отримувала таку реакцію – навіть від деяких членів моєї родини. Щоразу коли я говорила з людьми про це, мала подібну реакцію. Одна – проституція найдавніша професія на світі. Чому ти витрачаєш час, тобі цього не змінити. Моя відповідь – це не проституція, це рабство, дівчата не хотіли цим займатися.

Інша фраза – але чоловіки завжди будуть за це платити. І інша реакція – теж дуже цікава. Люди казали мені: знаєте, ці дівчата з Молдови, України, Росії, їм це подобається. Вони не проти. І для мене це давало більше мужності і натхнення продовжувати роботу – бо я думала, що такі стереотипи існують лише тому, що жінки продовжують мовчати.

І ось чому громадська думка, яка засуджує цих жінок, продовжує існувати

Моя реакція на це після десяти років: чоловіки, яких я знаю, мої колеги, друзі, - не платять проституткам. І вони допомогли б жінкам. Тож не всі чоловіки однакові. І треба працювати над тим, щоб змінити чоловіків, які думають інакше. І в такий спосіб вирішити проблему попиту.

Ви згадували жінок-«менеджерів». А як вони самі приходять у цей бізнес?

Є три чи чотири способи. Деякі самі були в рабстві, сутенери відправили їх назад у село і сказали – знайдеш 2-3 дівчат, отримаєш додаткову пачку сигарет. І вони повністю усвідомлюють, що вони роблять.

- На цих дівчат чинять психологічний тиск? Ви кажете, що вони погоджуються за пачку цигарок…

Пробачте, що я буду зараз відверто говорити про натуралістичні подробиці. Але я хочу бути з вами максимально чесною. Тут багато молодих людей, і я хочу, щоб ви знали, як працює ця система.

Момент, коли дівчина розуміє, що її продали, - це аеропорт тієї країни, куди вона прибула. Вона бачить обмін грішми між людиною, яка її привезла, та людиною, яка прибула її забрати. Зазвичай її відвозять кудись на квартиру. У цю мить вона усвідомлює, що вона не буде працювати офіціанткою чи прибиральницею. Вона намагається чинити опір. І в цей момент її починають ламати. Цей період може тривати від кількох днів до кількох тижнів, залежно від сили духу дівчини. Він схожий на систему тортур, які застосовують у в’язницях та закладах попереднього ув’язнення. Дівчину тримають в холодному приміщенні, їй не дають їсти, зазвичай у цьому місці нема світла. Її б’ють, часто обливають холодною водою. Її ґвалтують, групою. І знімають це на камеру. Їй кажуть: «Ми знаємо, де ти живеш, і якщо спробуєш утекти – ми надішлемо це відео твоєму батькові». Також її припалюють сигаретами, і вона бачить, як те ж саме чинять з іншими дівчатами.

Після двох тижнів подібного ці дівчата вже не такі, якими були раніше. Через ці два тижні до них починають водити клієнтів. Іноді до 50 чоловік на день. Помножте це на 365 днів на рік – бо вихідних у них нема. А тепер скажіть: чи погодилися б ви на її місці на додаткову пачку цигарок? Ви вже не така, якою була колись.

- Є багато випадків, коли дівчата, що походять з ніби благополучних родин, ідуть на це, бо прагнуть легких грошей. Чому так відбувається?

З усіх дівчат, з якими я спілкувалися, тільки дві заздалегідь знали, що будуть проститутками. Тільки дві.

Ми зрозуміли, що ваше ставлення до професійних журналістських стандартів змінилося. Але як це змінило вас як особистість? І чим ви плануєте займатися далі?

Коли я кілька днів назад була в ООН, я говорила про це. Я сказала: якби я послухалася людей, які мені давали поради перед початком проекту, то проекту не було б. Усі мені казали: я ніколи не зможу показати обличчя цих дівчат у фільмі. Неурядові організації, з якими я консультувалася, говорили, що в мене нічого не вийде, бо «дівчата мають бути захищені». Я ж хотіла, щоб вони самі приймали це рішення. Віка, яку ви щойно бачили у фрагменті з фільму, прийняла таке рішення, бо подумала, що це допоможе іншим дівчатам.

І це повністю змінили мої уявлення про те, як треба робити репортаж.

Відповідаючи на ваше друге питання, - зараз я бачу себе режисером. Я буду продовжувати знімати фільми. Я буду знімати фільми, які, на мою думку, є важливими для людей. Два роки тому я пообіцяла собі, що тепер буду робити проекти про чоловіків – бо все, що я знаю про жінок, є дуже-дуже сумним. Це був жарт. Але не жарт те, що я справді роблю фільм про чоловіків. Мене цікавить чоловіча психологія. Щоб продовжувати мою роботу, мені треба її розуміти.

Що ви думаєте про міжнародні організації, які мали б займатися цією проблемою? Здається, що вони насправді не зацікавлені її вирішити, не хочуть захищати цих дівчат.

Найкраще, що можна зробити в цій ситуації – це запобігти їй. Але в цьому і полягає проблема. Я можу привезти цей фільм до кожного села. Я можу перекласти його на всі мови. Я можу показати його в кожному університеті. Але залишається питання, яке мені постійно ставлять молоді люди: а яку роботу ви мені можете запропонувати? І в мене нема відповіді. Самої освіти недостатньо. Якщо ми не запропонуємо молодим людям економічну модель, яка дасть їм змогу залишитися в їхній країні, - вони звідти поїдуть. І дехто з них ризикуватиме стати жертвою торгівлі людьми.

Під час кожного інтерв’ю я запитувала кожну дівчину: ви повинні були знати про торгівлю людьми. Вона існує вже двадцять років, це не нова проблема. Про неї постійно говорять по телебаченню, про неї написано на плакатах, які на кожній автобусній зупинці. У кожній країні відповідь була одна й та ж: я знала, що таке є, але думала, що це мене не зачепить. Я думала, що мені пощастить.

Ви бачили фрагмент із фільму, я навмисне хотіла показати вам Віку. Вона з гарної родини, її продали в Дубаї. Їй сказали, що вона буде офіціанткою. Вона подумала – 500 доларів на місяць, це ж такі великі гроші. Їй було 19 років. І вона дуже сильна жінка. Одна з найсильніших, які я зустрічала в житті. І вона дуже вперта. Коли ми вперше зустрілися, вона запитала: ВВС заплатила мені 200 доларів, «Дойче Велле» - триста доларів. Скільки ти мені заплатиш? Я відповіла: я не плачу за інтерв’ю. Але якщо його побачать багато дівчат, їх не продадуть так, як продали тебе. Я почала йти геть – вона наздогнала мене, розвернула мене і сказала – сідай, будемо розмовляти.

Чи є результати вашого фільму на державному рівні? Чи зацікавився цим хтось із високопосадовців?

Так, багато що змінилося завдяки цьому фільму. Одна велика зміна – це коли Держдепартамент США зв’язався зі мною і вирішив показувати його у своїх посольствах. І коли я була у Вашингтоні, один із представників Держдепу прийшов на показ фільму і сказав мені: я не можу повідомити всі деталі, вони засекречені, але я хочу, щоб ви знали, що завдяки цьому фільму були змінені закони в Греції. Для мене було дуже важливо про це дізнатися. Зустріч минулого тижня в ООН – це також велике досягнення. Але це на великому рівні. На малому рівні важливо, що фільм змінив життя цих дівчат. Женя, ще одна героїня фільму, вистрибнула з вікна, щоб утекти. Вона мала серйозні ушкодження, і потребувала серйозних хірургічних операцій. Я змогла зібрати достатньо коштів на це лікування. Наступна операція буде через тиждень. Тож зміни відбуваються як на особистому, так і на глобальному рівні.

Викладач кафедри журналістики

Лук’янчук Сергій Олександрович

В І Т А Є М О !

11 квітня в НАУ відбулося урочисте вручення дипломів випускникам. Молодих фахівців із теплими почуттями привітали: проректор з виховної і навчальної роботи Ярослав Вікторович Козачок, директор ІМВ Алла Миколаївна Фоменко, завідувач кафедри «Туризму» Генадій Васильвич Блабанов та заступник директора ІМВ з виховної роботи Надія Павлівна Степанець.

Не зважаючи на урочистість події, на очі деяких дипломантів та їхніх батьків накочувалися ледь помітні сльози хвилювання, адже ця мить відкриває двері у доросле життя, тому емоції переповнювали серця.

Виступи і побажання кервіництва сприймалися присутніми зі щирим настроєм, відчувалася атомосфера душевного звязку між дипломниками, керівництвом, та присутніми в залі викладачами кафедри.

Зі словами вдячності від випускників виступила Люмила Кліндухова, зі щирими почуттями висловивши подяку батькам, викладачам та своїм новим друзям, які з'явилися під час навчання.

Насамкінець відбулося маленьке свято єднання, та, під спалах радості, традиційне підкидання до гори головних уборів.

Майстер-клас з редактором газети «Дзеркало тижня» Олегом Вергелісом

8 квітня в ІМВ для студентів 2 – го та 3 го курсу було проведено майстер-клас з відомим літературним критиком та журналістом Олегом Вергелісом. Його глибинна обізнаність з предмету, перетворилася на атмосферу взаєморозуміння з допитливими студентами.

Молочним зубом історії авансцени людського життя був древньогрецький театр. І до сьогодні музи Талія і Мельпомена на кшталт чорно-білого шоколаду «Світоч» з вершин театральних шпилів нагадують про полярність і мінливість недосконалого (чи навпаки довершеного) світу. Головне – перед входом до театру зняти чоботи й капелюха, аби не пропустити крізь пальці суть й не зачепити ненароком високого. Аби дозовано вловити запропоноване випадком й, за словами класика, залишити шмат своєї атмосфери. Все, як у житті…

За винятком деяких варіацій…

Прогнози на вчорашній бенефіс

Станіславський колись констатував, що мистецтво має відкривати очі на ідеали, створені самим людством. За цим ми йдемо до театру. Із врівноваженим ентузіазмом «квитками на вчорашній спектакль» у стінах «крилатого» вишу «торгував» іменитий редактор, рецензент, театральний критик Олег Вергеліс. Елітність думки й аристократизм манер провокували на бесіду про вічне без кордонів і тісних лещат. Людина, викохана перлинами світової класики, спокійно, але цілком упевнено зайняла своє скромне місце в партері української інтелігентної сучасності. Тарифом на перегляд «спектаклю без особливих саспенсів, але й не без моралі» послугувала одна риса – бажання постійно шукати себе, в собі, поза собою.

Інтернет-видання рясніють нулями гонорарних підрахунків Вергеліса: премія Гоголя, Долгорукого, окремі тисячі за книги тощо. Проте нікому й на думку не спаде закидати йому захланнність, комерційність творчості чи блюзнірство. Журналіст розуміє, що новий час вимагає концентрації більших зусиль. Медійний світ функціонує навколо попси й таблоїдності, проте завжди треба говорити по-справжньому. І навіть серед інформаційної матриці істинний талант не поспішає розривати пуповину з так званою «індустрією пам’яті». Мабуть, трохи «винна» в цьому мемуарна література, яка часом поглинає пильність нашого гостя. Тому тримати руку на пульсі суспільних процесів доводиться дозовано, аби не обпектися. Та й на сусідньому стільці є люди, які потребують духовної присутності.

Про сакральність та інтимність творчого процесу Олег Анатолійович говорить коротко й скромно, надаючи перевагу принципу Шмітта «щораз вмикати творчу амнезію».«АнтиЗоїл» сучасності цінує свою професію за те, що вона зближує людей, й намагається вловити кожну мить, бо все проходить. Основний принцип – допомагати тим, хто вартий уваги.

«Театрал в законі» ділиться секретами принципу «четвертої стіни», «войовничого гуманізму» та «добра з кулаками». Каже, що цинізм у нашій професії – щось на кшталт повітря, але продукувати його треба аптечними дозами. А під час написання матеріалу твердо усвідомлювати, що мистецтво – це не формула, а енергетика. Знання теми й контексту через емоційний суб’єктивізм мають переходити на щабель професійного об’єктивізму.

Харизматичний чоловік шекспірівської зовнішності вважає безглуздим копіювання метрів світової театральної критики, тому «розучує» свою власну «роль» давно й наполегливо.

Вся бесіда скидається на частування кавою в затишній шоколадні. Хочеться підірватися й аплодувати, скандувати «браво» й жбурляти квітами. Хоча б за те, що вакуумна людяність зберегла свою перманентність.

Останній квиток на вчорашній спектакль, здається, продано. Все інше залежить від сусідів і акустики. А може, не такий вже і вчорашній?

Світлана КРАВЧЕНКО, студентка групи ЖУ-311

День відкритих дверей

6 квітня в ІМВ НАУ було проведено день відкритих дверей. Попри прохолодну погоду, майбутніх студентів із теплими усмішками зустрічали вже на вулиці. На їхні питання відповідали Т. Є. Мартинова й О. М. Рижко, допомагали їм у цьому студентки 3-4 курсів.

Захід розпочався у ЦКМ НАУ із привітань вищого керівництва університету: ректора М.С. Кулика, проректора з виховної і навчальної роботи Я. В. Козачка, проректора з навчальної роботи А. В. Полухіна.

Надалі спілкування відбувалося в приміщенні ІМВ. Директор інституту А. М. Фоменко представила структуру ІМВ й відповіла на організаційні питання. Завідувачі кафедр повідомили про особливості навчальної й практичної підготовки студентів, перспективи працевлаштування та дозвілля. Кафедру журналістики представила доцент, кандидат філологічних наук О. М. Рижко.

Олена Миколаївна розповіла про особливості творчої професії журналіста, умови творчого конкурсу, специфіку підготовки студентів за напрямом "Журналістика", можливості реалізації творчих та наукових здібностей.

Насамкінець абітурієнти, зацікавлені в професії, а також їхні батьки змогли поспілкуватися з представниками кафедри.

Як студенти НАУ «Франка» підкорювали

4 – 5 квітня 2013 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка проходив ІІ тур Всеукраїнського конкурсу студентських досліджень із соціолінгвістики, де студенти ІМВ НАУ залишили свій науковий слід і удостоїлися спеціальної відзнаки.

АргоНАУти не на щиті, але й не без трофеїв

Є місця, які впродовж життя обов’язково треба відвідати. «Mustsee», так би мовити… Древньогрецькі аргонавти їздили за золотим руном до Чорного моря. За золотом львівського ґатунку їздили й ми, три столичні спудеї. І мова піде не тільки про саморобні монетки...

ЛЬВІВ-НАУКА

Франківська almamater урочисто промовляє: Рatriaedecoricivibuseducandis (Освічені громадяни – окраса Батьківщини). Університет упевнено тримає марку одного з найпотужніших наукових осередків країни. Завдяки зусиллям професора кафедри загального мовознавства Галини Мацюк та декана філологічного факультету Ярослава Гарасима в навчальному закладі квітне філологія і її наукові пагони, зокрема і соціолінгвістика. З 2005 року Всеукраїнський конкурс студентських досліджень у цій галузі скликає до славного міста Лева наукову молодь з усієї України.

Цьогоріч до участі в конкурсі приєдналися й студенти нашого університету. Ірина Костюк, Світлана Кравченко та Юлія Мерзлюк, студенти ІІІ курсу кафедри журналістики ІМВ, захищали честь Національного авіаційного університету своїми дослідницькими роботами в галузі журналістико- та мовознавства. Наші студенти підкорили шановне університетське журі свіжістю погляду на досліджувані проблеми, вони довели, що українська мова має невичерпні потенції і цим підкорили «Франка». Під час урочистого нагородження конкурсантів Ярослав Гарасим наголосив, що приємно вражене столичними студентами журі змушене було створити спеціальну відзнаку «Грамоту для Делегації ІМВ НАУ за творчий підхід до аналізу текстів ЗМІ», а пані Галина Мацюк запросила їх на конкурс і на наступний рік.

Крім конкурсу, науковий захід доповнювався ще й Всеукраїнським науковим семінаром із соціолінгвістики, де молоді дослідники могли почути авторитетне слово досвідчених науковців. Говорили про національну історичну пам'ять, українську мовну ситуацію, мовну політику та про стан України загалом, але головне при цьому – єдність. Захід проходив під Франковим, заповітним: «Дух, Наука, Думка, Воля». 28 молодих науковців із Півночі і Півдня, Заходу і Сходу об’єдналися під егідою 350-річного «Франка» і це досягнення.

Молодь небайдужа. Молодь активна. Молодь ініціативна…

І приємно, що й наші студенти творять майбутнє країни вже сьогодні.

ЛЬВІВ-КУЛЬТУРА

Освіченість як чеснота, традиція як фундамент

Духовність храмів, величність архітектури, автентичність музеїв і вроджений аристократизм. Відчуття стилю та смаку у львів’ян, здається, з’являється з першим ковтком кави та всотується у свідомість із першим кроком до аlmamater Великого Каменяра.

У Львівському університеті не те що професори чи студенти, а навіть тітонька-гардеробниця справляє враження розумної та культурної особистості. Адже освіченість як чеснота і традиція як її фундамент – неписане правило для львів’ян. Учасники II туру Всеукраїнського конкурсу студентських досліджень із соціолінгвістики змогли переконатися у цьому.

Організатори конкурсу приготували спеціальну дводенну програму, що передбачала не тільки захист наукових робіт, а й екскурсію вечірнім Львовом та виступ Христини Соловій, студентки IV курсу Львівського університету ім. І.Франка, учасниці проекту «Голос країни», яка, за словами Галини Мацюк, ще на проекті, під час відбіркових турів, змогла «продемонструвати свою громадську позицію».

Тож після напруженого дев’ятигодинного захисту студентських досліджень учасники конкурсу мали змогу познайомитися з містом Лева та компенсувати втому солодощами із львівської шоколадні. А вже наступного дня після пленарного засідання Х Всеукраїнського соціолінгвістичного семінару та нагородження переможців у

Дзеркальній залі послухати вокальний номер від Христини.

Юна львів’янка, як і обіцяла, виконала для присутніх улюблені лемківські пісні, а також київську та херсонську для гостей зі столиці та чорноморського краю. Пісні від Христини стали завершальною нотою дводенної програми і учасники попрямували із університету, де на них чекав кам’яний Франко іззапрошеннямобов’язковоповернутисянаступного року.

ЛЬВІВ-ІДЕЯ

Про мову, рибу і Берлін

Львів – місто горде й вакуумне. І хоча сувенірна чашка закликає: «Львів відкритий для світу», львів’яни не дуже поспішають пускати когось на свою ідейну територію. Бойки й лемки міцного характеру, такого, як кава з іменитої копальні, помітили свої кордони не тільки пістрявими забудовами, а й чітко розставленими пріоритетами Ідейною ратушею львівської сучасності став університет Франка. Державна мова в височенних стінах будівлі доби Ренесансу звучить велично й стильно. Професура – консервативна, студенти – радикальні й стійкі у своїх поглядах. Тому трьох столичних гостей у синій формі франківська спільнота сприйняла насторожено. Обговорювали нас скрізь і вся, дивував чи то синій колір, чи то бейджик із надписом «Київ». Відтак ділове відрядження поступово набувало присмаку певної територіальної націодиференціації. Цікавими були «напади» членів журі на юних дослідників із східних та південних регіонів, до «своїх» же ставлення було більш аніж лояльне. Львів позиціонував себе як консолідуючий центр. А деякі корінні львів’яни заявляли відкрито, що вся Україна тримається тільки завдяки їм: лише вони борються за ідею. Та тут треба розмежовувати поняття: мова і патріотизм. Мова не може бути самоціллю. Вона частина цієї цілі. Чудово, що є ідея, є бажання бути державою. Проте має бути готовність піти на діалог, першим кроком до якого може стати простий львівський конкурс із соціолінгвістики. Проблема одна: стереотипність мислення обох регіонів. Бо коли паралізує ліву руку, організм компенсує всі функції правою. У державотворчих процесах такі прояви закінчуються фатально. І для мови, і для нації. Бо коли риба гниє, то не важливо, звідки почався розклад.

А нам ще тут жити. Тому в планах на правах мозкового центру держави є бажання консолідувати розіпнуті Дніпром території. Є всі підстави відвернути сумну колись історію Берліна…

Ірина КОСТЮК,

Юлія МЕРЗЛЮК,

Світлана КРАВЧЕНКО

ПРОВЕДЕННЯ ВІДКРИТОГО ЗАНЯТТЯ

22 березня доцент кафедри Антонініа Анатоліївна Іващук для студентів 3 курсу прочитала відкриту лекцію на тему: «Засоби виділення матеріалів у газеті» (дисципліна — «Техніка офрмлення газети»).

Викладач використав засоби мультимедійної подачі навчального матеріалу, що значно підвищило рівень комунікації та діалогічність проведенного заняття.

Викладачі кафедри: Рижко О.М., Лукянчук С.О., Танана Д.Ю., які були присутні на відкритому занятті, відзначили професійність підходу, наукову обізнанність та високий рівень методичної підготовки доцента Іващук А.А.

Уміння налагоджувати контакт з аудиторією, навички зацікавлення студентів та утримання їхної уваги, дали змогу викладачу провести лекцію на високому науково-методичному рівні.

ВСЕУКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «Асоціація інноваторів України»

Щодо подачі грантів президента України для обдарованої молоді для реалізації соціально значущих проектів у соціальній та гуманітарній сфері у 2013 році.

Наказ Міністерства України у справах сімї, молоді та спорту від 30.12.2005 № 3513

Гранти президента України для обдарованої молоді – фінансова підтримка державою обдарованої молоді України, що надається з метою реалізації соціально творчих проектів у соціальній і гуманітарній сфері.

Грант може одержати громадянин України віком від 14 до 35 років.

Максимальний розмір кожного гранту не може перевищувати 75 тисяч гривень.

Заявки та необхідні документи для можливості здобуття грантів Президента України для обдарованої молоді подаються до Держмолодьспорту через структурний підрозділ, який відповідає за реалізацію державної молодіжної політики, Міністерства освіти і науки, молоді і спорту Автономної республіки Крим, обласної, Київської, Севастипольскої міських державних адміністрацій за реєстрацією місця проживання чи перебування претендента.

ВСІ ДОКУМЕНТИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ГРАНТУ

НЕОБХІДНО ПОДАТИ ДО 1 БЕРЕЗНЯ 2013 року.

Тел./факс. (044) 238 – 04 – 92

E-mail: ntsa-student@ukr.net

ВІТАЄМО !

07 лютого відбувся захист перших магістерських дипломних робіт. Це знакова подія для кафедри, яка спонукає викладачів до вдосконалення знань, вмінь та навичок, та надихає на подальшу творчу працю.

Як зазначили члени екзаменаційної комісії, науковий рівень виконання магістерських робіт є високим, що відображає готовність студентів до професійної діяльності у ЗМІ.

Комісія рекомендувала деяких магістрів, роботи яких були відзначені як найкращі, до подальшого наукового зростання у аспірантурі.