Відмінності між версіями «НОВИНИ КАФЕДРИ»

Версія за 02:30, 1 листопада 2013

Майстер – клас з головним редактором сайту "Історична правда", Павлом Солодьком

Два з половиною роки тому найпопулярніше українське інтернет-видання "Українська правда" відкрило новий "дочірній" розділ під назвою "Історична правда".

На цьому сайті публікують матеріали як про загальноісторичні питання, так і на теми, історичне коріння яких пов'язане з сучасною суспільною проблематикою. У квітні редактор та один із чільних ідеологів "Історичної правди" (а також друг і соратник "Текстів") Павло Солодько провів майстер-клас для студентів-журналістів Національного авіаційного університету. Публікуємо конспект цього майстер-класу.

"Історична правда" - як усе починалося

Мене запросили разом із журналістом Вахтангом Кіпіані робити сайт, присвячений історії, на «Українській правді». Сайт «Українська правда» щодня читає 300-400 тисяч людей, поруч із "Кореспондентом" це найбільший в Україні новинний портал.

УП починалася як проект політичних новин, ви знаєте сумну історію з відрізаною головою Георгія Гонгадзе. Але на ньому є кілька дотичних проектів. Основний сайт присвячений політиці, але є Економічна правда, УП-Життя – там ідеться про суспільні проблеми, реформу освіти, медицини тощо.

Напевно, найпопулярніша після політики нішева рубрика – це «Таблоїд». Скандали, роздягання, син Ющенка і сваха Януковича тощо. Є ще розділ «Київ». І після цього з’явилася «Історична правда» (ІП).

Тут така ситуація: історія - це поле, на якому грають політики, і грають дуже потужно. Ви бачили ці інформаційні приводи, які вони створюють, – зупинимо УПА, геть Сталіна, бійки навколо червоних прапорів тощо.

Дуже спокусливо для політиків – використати старі конфлікти, щоб у такий спосіб залякувати і ділити суспільство. І потім пропонувати: голосуй за мене, я захищу тебе. Тому історією вони активно користаються.

Сталося так, що у 2010 році ми разом із товаришами з нинішнього Texty.org.ua робили проект, присвячений 9 травня. Зараз важко уявити, якою ця перемога була насправді. І до ювілею, на 65-ту річницю, було багато заходів - якраз змінилася влада, знову почали будувати трибуни для парадів. І над усім цим рефрен – у війні перемогла влада, а не люди. Плюс іще в Росії додалося помпезне святкування.

Ми вирішили розбавити цей чиновницький пафос. Бо за пафосними словами губиться справжній зміст. Одна справа почути "подолати водну перешкоду під щільним вогнем супротивника", а інша - дізнатися від солдата, як воно - перепливати річку під обстрілом.

І ми кинули гасло серед журналістів – люди, давайте кожен розкаже свою історію – про дідуся, бабусю, хто де воював і що про це розповідав. Напишіть. Байдуже – радянська армія, УПА, партизани чи СС Галичина.

Війна з точки зору журналістики – дуже цікава. На війні може розгорнутися будь-який сюжет – смерть, чудесний порятунок, кохання тощо. Це перспективно, це читатиметься. І ми домовилися з «Українською правдою»: давайте ви це будете публікувати. Обов’язково з фотографією і автора, і героя розповіді. Зазвичай ці люди вже померли, тож це як сімейні спогади.

Ми зробили цей проект, інші видання його підтримали, згенерували десь 40 історій. Був створений окремий банер на УП зі список цих історій. Назвали проект «1939-1945: Неписана історія». Тут навіть цифри (Друга світова) суперечили офіціозному "1941-1945" (Велика Вітчизняна), але ж для Західної України війна почалася не в червні 1941-го, а на два роки раніше.

Історії були фантастичні. Наприклад, відома журналістка Таня Чорновіл - її дід мав нацистський орден і орден Червоної зірки. Кожна історія – щось вражаюче. Потім почали писати прості люди. На їхній основі можна було знімати фільми.

Головний редактор УП Олена Притула після цього сказала – давайте зробимо сайт, у нас із Кіпіані є ідея історичної рубрики. А мені досвід історичного проекту дуже сподобався. Притула каже – я вам дам місце, а ви собі робіть. Назва «Історична правда» - дуже провокаційна, бо в кожного своя історична правда.

І ми з Вахтангом Кіпіані почали думати – як зробити так, щоб на політичному сайті стали читати про історію. Бо до нас переважно приходять, щоб прочитати про український політичний театр і що у нього за лаштунками. У інтернет-виданнях своя специфіка – там важче маніпулювати, ніж на телебаченні.

Якщо зробити сайт про те, як жили люди за часів, скажімо, Мазепи – от ви б клікали на таке? І ми вирішили – робити не тільки про історичні події, але й прив’язуватися до нашої недавньої політичної історії. І це виправдалося.

Наприклад, історія з балотуванням партії Наталії Королевської до Верховної Ради – ми знайшли аналог з минулого, зі звучним слоганом-назвою «Команда озимого покоління». Вибори 2002 року. Команду ту тоді очолила Інна Богословська, ви маєте знати її з політичних телешоу, вона зараз постійно бореться з Юлею Тимошенко. А у 2002-му вона була молодшою і красивішою – і разом з іншими красивими і молодими відомими персонажами вони постійно давали рекламу. "Команда озимого покоління" - ми допоможемо, ми зробимо. І провалилися – бо виборці розуміли, що це технологічний проект.

І от ми взяли цей старий рекламний ролик і порівняли з роликом Королевської "Україно, вперед!". Написали до нього кілька абзаців пояснення. Провели паралелі. Це дуже сильно народ обговорював. У нас того дня підвищилася відвідуваність із 10 до 30 тисяч відвідувань.

Коли побачили, що це працює, почали використовувати цей прийом далі. Коли арештували Юлію Тимошенко, знайшли відео першого арешту, 2011 року, і виклали в інернет. На це доволі жваво відгукнулися, рейтинг зріс.

Але якщо таке постійно робити - гнатися за політичним моментом, то ми не виконуватимемо цивілізаційну місію. Тому ми піднімаємо болючі питання – УПА, СРСР, Волинська трагедія, церковні розколи. Де нема однозначно правих. В основному пишемо про 20 століття - те, що було недавно, що болить.

Намагаємося давати виважені статті про тему УПА. Хтось уявляє їх сяючими лицарями, інші являють їх такими собі орками, які «встромляють ніж у спину нашим». Насправді – не так і не так. Вони були ідеалістами, дехто чинив військові злочини, дехто убивав своїх, дехто був героєм. Можна зробити текст про повстання у сталінських таборах, які очолювали колишні бійці УПА. Або фото речей, вилучених у командира УПА Романа Шухевича після його загибелі. І ось замість орка чи лицаря ми бачимо звичайних людей і вже не так віримо заявам політиків на історичні теми.

До речі, про УПА. Кажуть, була ОУН-УПА – а насправді це були дві різні організації. В Одесі був скандал – міська рада ніби заборонила символіку ОУН-УПА. Але що значить – символіка ОУН-УПА? У ОУН 20-х років одна символіка, у бандерівської – інша, УПА воювала під синьо-жовтим прапором. Будемо його забороняти? Друкуємо багато текстів фахових істориків. Наприклад, про те, що я згадував раніше - як жили люди в часи Івана Мазепи. І так потроху залучаємо тих, хто цікавиться політикою, прочитати і про історію. Людина зайшла прочитати про Богословську, звернула увагу на сусідній заголовок і прочитала про те, скажімо, як у радянські часи функціонувала черга за цукром або про єврейський штурмовий батальйон в армії ЗУНР.

Ще одна тема – це Голодомор. Страшно підступитися до неї. Війна – це все ж шанс вижити, це любов, смерть, зрада, перемога. А голод – це однозначно смерть. Ми робили проект спогадів про Голодомор, і воно не так поширилося, як про 9 травня, але теж люди про це читають і пишуть. Ющенко використовував трагедію Голодомору, щоб навколо цієї частково міфологізованої події – казав про 10 мільйонів загиблих, наука говорить про 3,9 мільйонів – намагався побудувати націю.

Музей збудував, і він тепер частина державного протоколу – зарубіжні офіційні делегації повинні там класти квіти і запалювати свічки. Ось дві події, якими обґрунтовується існування України перед світом – Голодомор як мучеництво і Друга світова війна як перемога. Тож цим темам ми присвячуємо увагу.

Але не даємо політикам інструменталізувати ці історичні проблеми, використати з політичною метою. І не тільки нашим політикам, але й закордонним. Ми намагаємося ці спроби деконструювати, пояснюємо, чому політики так говоряти, даємо лінки на фахові історичні роботи, показуємо життя простих людей.

Ще є така річ – історична реконструкція. Коли люди шиють мундири і влаштовують побоїща у стилі того чи іншого часу. Там усе дуже точно. Одні реконструюють дружину київських князів. Інші реконструюють козаків-мушкетерів. І ми пояснюємо, як влаштовано мушкет і скільки команд треба для того, щоб з нього стріляти. І так читач розуміє, яким чином Сагайдачний воював під Москвою. Або яким чином солдат Другої світової виживав у бою і перемагав - за допомогою оцієї лопати і цих чобіт, умовно кажучи.

Таким-от чином історичний сайт співпрацює з політичним сайтом. Нам надали віконечко на головній сторінці, де ми анонсуємо наші статті. Іноді, якщо бомбовий матеріал – дають окремий банер. Іноді ставлять лінк на нашу статтю у стрічку новин «Української правди» – якщо клікаєте на неї, потрапляєте на сайт ІП. Останнє, що ми робили для УП, – знайомі історики передали нам пояснювальню записку для російських істориків. В Росії зараз готується збірник архівних матеріалів з Голодомору, і підготували інструкцію для науковців, які писатимуть до цього збірника.

Там наголошують шукати в архівах документи, які продемонструють, що Голодомор - це не унікальна подія, що масово вмирали не тільки в Україні і взагалі морити людей голодом - це засіб проти зовнішньої агресії. Я відсканував цю інструкцію, підкреслив найбільш одіозні речі, УП з цих сканів і редакційного коментаря зробила новину, і в нас було 20 тисяч відвідувань – потужно як на історичний сайт.

Саме завдяки цьому ми успішно існуємо, заробляємо на хліб і цивілізуємо політиків.

ПИТАННЯ: Чи не бажаєте ви писати про «історію майбутнього»? Наприклад тренд – в Україні падає чисельність населення. Припущення на 2025 рік – як це буде, до чого призведе?

В нас є теги "прогноз" і "альтернативна історія". З точки зору гуманітаристики це можна робити. Але з точки зору історії…

До речі – проблема спілкування з фаховими істориками. Науковці можуть бути дуже сухими, вимогливими у деталях авторами. Не смійте сказати, що польний гетьман у Великому князівстві Литовському – свого роду аналог нинішнього заступника міністра оборони. Ти що, ніколи і нізащо. Вони праві - це справді досить притягнута аналогія, але ж інакше читач просто не зрозуміє словосполучення "польний гетьман".

Буває, що пишуть нудно, і намагання зробити з наукового тексту науково-популярний – це важко, доводиться долати опір.

ПИТАННЯ: Чому ви, філолог, почали працювати журналістом? Які якості довелося розвивати? Багато хто сумнівається, що зараз можна себе реалізувати в журналістиці. Я закінчив КНУ за спеціальністю латинська й давньогрецька мови. Викладав рік у медичному університеті імені Богомольця. А потім мене запросили в газету «Хрещатик» – орган міської ради. Їм був потрібен журналіст в рубрику міжнародні новини, тоді Київрада цікавилася й таким.

Спершу я дивися інтернет і переписував те, що бачив там. Оцей момент переписування – дуже важливий. Якщо вмієш правильно, чітко і якісно передати суть – ти журналіст.

Там мене помітив Сергій Тихий, редактор «Газети по-київськи» майбутньої і головний редактор тижневика «Галицькі контракти» на той час. Відверто скажу – тоді для мене все вирішували гроші. В «Хрещатику» я заробляв утричі більше, ніж викладач, а а в «Контрактах» - більше, ніж у «Хрещатику».

В «Контрактах» я займався аналітикою. Звучить круто, а завдання насправді було – робити висновки з інформації, яку тобі дають інші. Спілкуватися з політиками в Раді, дружити, пиячити з ними – або не пиячити. Там у мене був один підлеглий – так я навчився віддавати частину своїх повноважень іншим. Вирішувати, чи сам береш коментар, чи доручаєш це, пояснюєш, як це робиться.

Потім я втрапив у «Газету по-київськи», був редактором відділу Країна, він писав про політику та про інші питання суспільного життя – нові правила ДАІ, наприклад. Там керував 5 людьми. І там майже не писав.

Є три головні якості, які потрібно мати журналісту. Перша головна – логічно викладати думки. Друга – знаходити факти, які інші не знайшли. Цитату. Цифру. І потім крутанути її, вставити в контекст. В Україні загинуло стільки-то людей у ДТП. А можна порівняти цю цифру, подивитися динаміку її зміни, розібратися, чому так. І третє – уміти з подій дня, з потоку інформації вибрати кілька, з яких сформувати програму, інформаційний випуск, номер журналу тощо. Якщо ти правильно реферував інформацію, вибрав, поглибив, де потрібно, якщо це цікавить твою цільову аудиторію – ти вже успішний. Тебе передруковують інші.

ПИТАННЯ: Чи може зелений журналіст влаштуватися на роботу лише з дипломом журналіста, але без досвіду?

Зараз важко сказати. Я думаю – можна. Мені пощастило, що Сергій Тихий читав «Хрещатик». Я дуже боявся іти з комфортного інтернету в поле, писати про те, в чому розбирався не дуже. Але Тихому головне було, що людина - на його думку - вміє писати і має задатки обробки інфи. А іншому можна навчити - в тому числі, як писати про політику і економіку.

Тихий мене весь час учив – розповідав, чому в заголовку не повинно бути знаку запитання, скажімо. Приходиш до нього - а твій текст розібраний, кілька частин підкреслено. І він показує: ось тут додати, тут незрозуміло, треба чіткіше, тут не вистачає цифри, а ось тут він заявляв рік тому, порівняй тональність тощо. Думаю, зараз на телебаченні великі перспективи. Ідіть туди. Телебачення – це не означає, що ви в стендапі. Треба моніторити новини. Такі люди дуже потрібні. Є аналітична група, які вирішують – куди відправити журналіста й камеру. Слави вони не отримують, але гроші - непогані.

ПИТАННЯ: Ми зараз будемо проходити практику. От до вас приходить студент. Які якості він повинен мати?

По-перше, якщо людина пише неграмотно…. На інтернет-сайтах нема літературних редакторів. Новини з інформагенцій перекладаються комп’ютером. Депутат Селезень (був Качур), жечь сигарети (палити цигарки). Неграмотна людина може цього не помітити. Перша вимога - грамотність.

Друге – не боятися телефону. Дуже часто доводиться дзвонити політикам і уточнювати.Один сказав, що другий негідник – подзвонити "негіднику" і спитати, що він про це думає. В мене свого часу була паніка щодо таких дзвінків.

І третій момент – зданість логічно й по можливості цікаво про це все написати.

ПИТАННЯ: Проект народжується як ідея. Може, порадите, які етапи він проходить до його остаточної реалізації?

Спочатку визначаєте – для кого пишете. Нішева журналістика – це супер. Сайт про рибалку та полювання, наприклад. Називаєш рибалка.ком.юа. Думаю, такий є. Продумуєш структуру сайту і функціонал для відвідувачів. Фото, відео, новини. Форуми, можливість коментувати. Перебачити можливість банити неадекватів. Для рибалки це не дуже, а для історичного сайту неадекватні коментатори – проблема.

Коли придумаєш, як такий сайт функціонує – ідеш до програмістів, малюєш на папері, як виглядатиме. Або вирізаєш можливі складові з паперу і рухаєш ці шматочки один щодо одного.

З програмістами – це окремий нюанс. Моя порада – вчіть програмування, хоча б ази або шматки коду. Щоб хоча б уявляти, про що вони сперечаються під час обговорення технічного завдання.

Наступне – штат. Якщо є інвестор, наймаєш 1-2 людей. Один моніторить новини на тему риболовлі та полювання – наприклад, десь зловили рибу на півтора метри – і ставить на сайт. Або – фірма випустила нові поплавці.

Це якщо зразу є гроші. Але тут треба платити – 500-1000 доларів на місяць. Можна знайти пишучих людей у райцентрі - наприклад, Ніжині, там хороший гуманітарний вуз. Даєш їм доступ до адміністрування сайту, і хай ставлять. Спосіб оплати і юридично-бухгалтерські стосунки узгоджуєте окремо.

У мене є знайомий, який таким чином робить сайти і заробляє на них. Навіть програму написав, яка шукає новини про риболовлю чи що там.

Окрема тема – онлайн-реклама. Це сакральне - знання, як за допомогою контекстної реклами чи банерів заробити гроші. Тому я не можу поділитися досвідом без дозволу керівника нашого рекламного відділу. А знайомий із сайтами про риболовлю відмовляється говорити :)

ПИТАННЯ: Чи є способи заробляти інші доходи, крім реклами? Без інвестора?

Ви самі навряд чи встигатимете. Є така річ – замовні матеріали. Іміджеві, культурно кажучи. "Компанія "Червоний спінінг" випустила на ринок нову котушечну систему". Новина, з фото. А насправді вони проплачені. Для нішевого сайту гріх на цьому не заробити, але можна обпектися в деталях.

ПИТАННЯ: Назвіть три критерії якісного матеріалу? Наприклад, репортаж.

Для мене репортаж – це в першу чергу наявність сюжету. Те, що об’єднує набір фактів у єдину історію. Якщо є сюжет, тоді другий критерій - це отримання додаткових знань. Вам у принципі це знання не потрібні – це додаткова інформаційна вартість, назвемо це так. І третій критерій - додаткова емоційна вартість. Ви пережили емоцію, потрясіння. Те, що греки називали "катарсисом".

Бажано, щоб тебе самого від твоєї роботи «перло». Репортаж – ти їдеш у Косово, там нарешті отримали незалежність, і треба за три дні це зрозуміти, знайти співрозмовників і написати класний матеріал.

Або розслідування – це теж у полі. Втертися в довіру, іноді прикинутися ідіотом. Людей, які вміють робити розслідування, дуже цінують.

Важливий інструмент розслідувань – це бази даних. Бази даних ДАІ, бази даних податкової. У фірми стільки-то під фірм, ось ця машина належить тому-то. Тут не треба працювати в полі, тут ти сидиш у інтернеті годину, дві, десять і нарешті викопуєш щось вартісне, і оцей момент кайфу часто і виправдовує мінуси нашої з вами роботи. Тихий говорив про щоденну газету: "Вона живе 20 хвилин, від моменту купівлі на вході в метро до сміттєвого ящика на виході в метро. І в цьому її, щоденної газети, поезія".

ПИТАННЯ: А що робити, коли «не пре»?

Є таке слово – прокрастинація. Коли замість того, що треба зробити, робиш інші справи. Або занадто заглиблюєшся в деталі. І вже паніка. Але коли я напишу перші два абзаци –у мене вмикається професійний обов’язок. Та всяке буває. Бувають творчі кризи. Так що вчіться програмувати. Я, наприклад, можу заробити репетиторством з латинської мови. Якщо щось станеться з журналістикою – диктатура, чергова технологічна революція тощо – я зможу заробити й так. А програмування дасть додатковий заробіток.

ПИТАННЯ: Журналістика не заважає вам у особистому житті?

Журналістика сприяє особистому життю. Туди йдуть недурні і амбітні люди з почуттям гумору - тому зазвичай партнера знаходять серед колег по цеху. Складається по-різному, але сумно не буде.

Мінус журналістики – ти ніколи не заглиблюєшся. Журналіст повзе по поверхні, йому ніколи копати глибоко. Але натомість ти щодня знайомишся з цікавими людьми, щодня відкриваєш нові, цікаві теми.

Журналістика – це цікаво, і саме завдяки цій її здатності я досі не перекваліфікувався в управдома або програміста.

Викладач кафедри журналістики - Лук’янчук Сергій Олександрович

Майстер – клас «Інтерв’ю як журналістська технологія» з головним редактором сайту texty.org.ua, екс-головним редактором журналу «Український тиждень» Романом Кульчинським

Роман Кульчинський – відомий журналіст, який є автором десятків інтерв’ю з українськими високопосадовцями – від президентів та прем’єрів до міністрів та керівників державних установ. Його співрозмовниками були Л.Кучма, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров, С.Тигіпко, Є.Червоненко та ін.

Найперше, що потрібно зробити під час підготовки до інтерв’ю – це підібрати людину, яка може його дати. Цікаву людину. Але є проблема – цікаві люди давати інтерв’ю не хочуть.

Тому треба вгадати момент, коли співрозмовник схильний щось розповідати. І тут можуть бути різні ситуації. Варіант перший – стресова ситуація, коли ньюсмейкеру хочеться пожалітися на проблеми. Таким було моє інтерв’ю з Димінським. Він - олігарх, колишній власник ФК «Карпати». Від розмов із пресою відмовлявся.

Але ми вдало вибрали момент, коли він балотувався в депутати і не пройшов. Вирішили спитати – що він думає про втрачені гроші. Використали момент, коли йому хотілося пожалітися. І він погодився, хоча до того ніколи не давав інтерв’ю.

Друга ситуація – політик щось презентує, хоче щось пояснити. В цей момент є смисл звертатися по інтерв’ю.

У «Контрактах» моїм завданням було раз на тиждень давати інтерв’ю в номер. Допомагало те, що політики після помаранчевої революції не ховалися, йшли на контакт, критикували один одного.

В мене був постійний список цікавих людей для інтерв’ю. Тих, яким є що сказати, і ті які можуть щось сказати. Такі, як Ахметов чи Пінчук, мають про що розповісти, але ніколи інтерв’ю не дадуть. Тому в моєму списку були ті люди, які можуть дати інтерв’ю.

Раз у тиждень я продзвонював прес-секретарів цих людей і питав, чи «клієнт дозрів». Починалося з того, що я надсилав питання до інтерв’ю, потім вони просили їх уточнити. Це довготривалий процес, якщо ви хочете «вичепити» когось відомого.

Про питання, які ви хочете надіслати вашій «мішені». Це ті питання, на які він погодився б відповідати. Можете їх потім під час інтерв’ю не ставити.

Ці попередні питання детально не прописуйте – достатньо окреслити теми. Прес-секретарі завжди просять ці питання – але якщо ви по них не йдете під час інтерв’ю, нічого страшного.

Зараз журналісти роблять простіше – шлють список питань і отримують список відповідей письмово. Наша редакція намагалася тримати марку і таких речей принципово не використовувала. Присланих по пошті інтерв’ю ми не публікували.

Як домовлятися про інтерв’ю з ньюсмейкером

І ось вам подзвонили – є можливість поспілкуватися. Це може бути несподівано. Тут важливо прийняти рішення – про що ви будете говорити. Наша концепція була розкрити цю людину – як вона думає, як приймає рішення. Поговорити про гарячі теми, в яких вона була зав’язана. Або прояснила своє бачення якихось питань.

До речі, журнал «Країна» підходить до цього вужче. Говорять суто про конкретну тему. І з головним вікепедистом – говорять про Вікіпедію, а не про собак чи котів. Обидва підходи правильні. Але ми практикували перший.

Перед інтерв’ю треба дізнатися якомога більше про людину – ретельно посидіти в Інтернеті, знати всі скандали, що говорив, коли говорив одне, а потім інше, тощо. Це допоможе вам провести інтерв’ю нормально. Якщо, наприклад, він займається аграрною реформою – слід знати основні теми, різні бачення проблеми. Йдете до людини – знайте максимально багато про неї та про сфери, в якій вона є фахівцем.

Коли йдете на інтерв’ю – обов’язково складіть список питань. Багато хто цього не робить, думає, що все триматиме в голові. Так неправильно. Це має бути реальний список питань – не для прес-секретаря, а для себе. Цей папірець потім допоможе вам при розмові.

І от ви прийшли на інтерв’ю. Потрапили в офіс до вашого об’єкта. Вас можуть змусити чекати. Коли ми брали інтерв’ю в заступника голови «Нафтогазу» Ігоря Вороніна (він вів переговори з Росією по цінах на газ, і вважалося, що захищав не так українську сторону, як російську), то прийшли на 12 дня, потім о 2 дня нас запросили в офіс, а Воронін приїхав у 8 вечора. Втім, з цього булла користь: ми ставили «безбашені» питання, але відповіді були відверті – бо він нас протримав цілий день.

У подібній ситуації важливо перед розмовою витягнути все, що знає прес-секретар.

Ваше завдання – не показати, що ця людина гарна, не похизуватися, що прийшли до міністра. Ваше завдання – змусити її сказати те, що вона не хотіла сказати. Ви нічим не зобов’язані тому, в кого берете інтерв’ю. Ця людина знає, що спілкується з пресою – її інтереси - засвітитися, донести месидж. Він використовує вас, ви - його. Сентиментів тут не повинно бути.

Якщо домовилися, що вам щось кажуть не під диктофон – писати про це некоректно.

Інтерв’ю по готовому списку питань – це двадцять хвилин часу, протягом яких ви попрацювали підставкою для диктофона. Але такі інтерв’ю виходять банальні. На них не посилаються інші ЗМІ, на них не звертають уваги.

Сам процес інтерв’ю – найцікавіше. Це психологічна гра. Вам треба зробити так, щоб спочатку ця людина вам довіряла. Розговорити спочатку. Почнете довбати зразу гарячими питаннями – він закриється, почне відповідати однослівно або повторювати завчені фрази, яких його навчив прес-секретар.

Враховуйте час. Маєте на розмову лише 10 хвилин – починайте з найголовнішого. Є півтори години – поступово, здалеку. Як бачить реформу галузі, чи як посварився з іншим міністром. Скажімо, Ющенко і Тимошенко любили про це поговорити.

Дуже часто ваші співрозмовники говорять загальними речами або сиплють неперевіреними фактами. «Ми відремонтували всі дороги», наприклад. Тому тут важлива деталізація, для чого потрібні питання другого плану. Відремонтували - де саме? На скільки грошей? Заздалегідь цих питань ви не придумаєте, але по ходу розмови їх треба ставити.

Загальні фрази в інтерв’ю це – сміття.

Помилка – встрявати в дискусію. Вам сказали: Донецька область годує всю Україну. Журналіст заперечує – не Донецька, а Харківська, скажімо. Встряє в дискусію, і вона триває 20 хвилин з 30 хвилин загального часу на інтерв’ю.

Якщо встряли в дискусію – якнайшвидше повертаєтеся до списку початкових питань.

Коли ставите уточнюючі питання – нитка розмови губиться. Відходите від плану розмови. Це не страшно – можна вернутися до списку, отримавши відповідь на уточнюючі питання.

Або інша ситуація – ви по питанню номер три почули не те, що хотіли. Ви спокійно можете до цього повернутися. Може, він уже забув, що не хотів відповідати. Два-три рази так зробите – і можна витягнути те, що вам потрібно.

ПИТАННЯ: Журналіст має право висловлювати власну думку під час інтерв’ю?

Як правило, якщо журналіст робить це, формулюючи величезне запитання, це не цікаво. Питання має бути стисле. Що ви робили в 1992 році, коли вашого бізнес-партнера вбили? Розганятися – виглядає як самолюбування.

Ми не говорили з політиками на загальні теми. Ми говоримо не про УПА і про голодомор, а про конкретні результати його роботи. Якщо хочемо зробити інтерв’ю про дискусійну загальну тему, як голодомор чи УПА – ідемо до фахівця. Політик же буде говорити ні про що.

Отже, ви наговорили кілька годин диктофонного запису з вашим героєм. Тепер це треба розшифрувати. Година розмови – день шифрування. Не обов’язково все переносити на папір. Розмовну мову приводите до літературної. Розмовна мова – це одне, літературна – інше. На нашому сайті texty.org.ua є автор, який усі цитати пише розмовною мовою. Це іноді цікаво, а іноді неадекватно. Навіть якщо хочете зберегти колорит – приводьте до літературної мови.

При розмові є невербальні способи спілкування - жести, міміка, інтонація. Це треба врахувати при розшифровці.

Після розшифровки у вас вийде тисяч 18 знаків а вам треба 8. Тому ви коротите текст і не боїтеся переставляти питання місцями, вибудовуючи логічну розмову. Там, де ви скакали з 3-го питання на 5-те – ви робите розмову логічною.

Коли ви ставили багато уточнювальних питань – їх не треба всі писати. Викидайте, залишайте тільки факти у відповіді.

Ті питання, які ви ставили, і які фігуруватимуть у вашому інтерв’ю, можуть бути різними. Якщо додали гостре питання, якого не було на інтерв’ю – це не страшно.

ПИТАННЯ: Чи завжди ж повинен попереджувати про наявність диктофона?

Я говорю про інтерв’ю, яке робиться як інтерв’ю. Тут диктофон присутній за визначенням. Можливо, це більше до телевізійників?

ПИТАННЯ: Диктофон не спрацював – буває таке?

Завжди треба перевіряти. Треба, щоб були запасні батарейки. Були випадки, що диктофон не записував. Писав у кафе, там музика, не чути. І відновлювали по пам’яті.

ПИТАННЯ: Як бути в ситуації, коли людина не хоче відповідати на питання, яке вам потрібне?

Катувати. Це жарт, звісно. Єдиний метод – сказати, ви нічого не відповіли, ми публікувати не будемо. Це погано – адже ваше інтерв’ю вже стоїть у редакційному плані.

Ми ходили до Олени Франчук – ніби про роботу її фонду «АнтиСНІД», а насправді хотіли питати про її батька Леоніда Кучму. Довго ставили додаткові питання але розговорили. На жаль, вони відмовилися публікувати інтерв’ю.

Нюанс – коли приходите до відомої людини, автоматично стаєте його прихильником. Спостерігав цей феномен з багатьома журналістами. Йдеш опозиційно налаштований – а після інтерв’ю потрапляєш під харизму співрозмовника. І якось незручно ставити гострі запитання. Цю реакцію треба переборювати. Я ходив на курси, які вів відомий британський журналіст. Він розповідав про момент, за який йому було дуже соромно. Йому доручили поставити гостре запитання королеві Британії. Він пробився через кордони, підбіг до неї і замість питання сказав - ваша величносте, я хочу привітати вас зі святом..

Завжди доводиться переборювати відчуття «це ж велика людина, як я поставлю йому незручне запитання».

ПИТАННЯ: Чи пропонували вам робити заангажовані інтерв’ю?

Натякали.

Заказуха – не так просто, як вам здається. Заказуху в нормальних виданнях просунути не так легко. Побачить як не редактор, так головний редактор. На ринку всі знають, що й до чого. Ми в подібних ситуаціях радили йти до рекламного відділу. У нас не було замовлених інтерв’ю.

ПИТАННЯ: Яке інтерв’ю у вашій практиці вважаєте найцікавішим?

Найцікавіше – з Вороніним. Багато таємниць Нафтогазу розповів. Вів переговори з Газпромом і були підозри, що працює не на Нафтогаз, а на Газпром. Багато порозповідав про нелегальні поставки газу. Не все увійшло в остаточний текст. Частину викинув він сам.

Ще запам’яталося із Кучмою. Він не спілкувався з пресою, але вдалося. Виявився не таким демонізованим. Багато хвилювався, курив, трусилися руки. Але говорити було цікаво.

Узгодження остаточного тексту інтерв’ю. Як правило, всі про це просять. На Заході ніхто ніколи нічого не узгоджує. В Україні – тенденція до узгодження тексту. Колись пробували боротися, зараз, мабуть, ні. М намагалися узгоджувати. Окрема частина – дискусія після узгодження. Ті, хто узгоджував, викидали те, що найцікавіше. Залишали нудні месижі. Ми їх називали «прес-релізи». Ми з ними дискутували - казали, або залишаємо, або інтерв’ю не буде. Іноді під час узгодження дописували інтерв’ю, розширювали, додавали всяку маячню. Ми це не враховували. Декілька разів через це траплялися сильні скандали.

Я робив інтерв’ю з Яценюком. Була відставка уряду, потім призначення іншого уряду. Він за цей час передумав давати інтерв’ю. Подзвонила секретар і каже, що Яценюку зараз невигідно давати інтерв’ю. Ми кажемо – не будемо знімати, хай судиться. Він потім подзвонив, вибачився. Варто свою позицію відстоювати. Передумав ньюсмейкер «світитися» – це його проблема.

З Пинзеником цікаво робити інтерв’ю він максимально конкретний, називає багато цифр, не вішає локшини на вуха. Але – вносить потім багато правок. Було мало часу на підготовку тексту, прес-секретар пішла додому, і як наслідок інтерв’ю пішло в друк без узгодження. Вони отямилися через день, кажуть – як там наші правки? Я кажу – вже пішло в друк. Це питання технологій. Якщо невчасно здали – типографія штрафує. І що найцікавіше – Пинзеник цих правок не помітив, ходив з інтерв’ю, показував у Раді, хвалився.

Друге – якщо узгоджують, не приймати те, що вони дописали.

Третє – боротися проти викинутого.

Був випадок: міністр охорони здоров’я розповів багато цікавого, а потім сказав викинути. Ми поставили цей текст анонімно – як інформацію від анонімного чиновника.

Фотограф. Дуже важливо, щоб ішов нормальний фотограф. Буває, що говориш годину, а потім проілюструвати інтерв’ю ніяк.

Майте на увазі: часто ваші співрозмовники можуть бути дуже неприємні. Ми пішли на інтерв’ю з Клюєвим. І молода студентка з інституту журналістики – після інтерв’ю вона на два дні захворіла. Є люди, в яких важкий характер,

Інтерв’ю з експертами трохи відрізняється. Їх не треба «допитувати» – вони самі хочуть все розповісти. Але проблема та ж сама: експерт каже одне і те ж усім. Завдання – вибрати цікавого експерта, який у темі, про яку він хоче поговорити. І розговорити його так, як вам треба. Він може не здогадуватися, який діамант є його в голові.

Труднощі – окремі фріки вимагають для узгодження шпальти з фотографією. Це дуже складно технічно.

Бажано, щоб ви працювали з фотографом у парі. Думали про цікавий кадр. Попросити сфотографувати деталі інтер’єру. Коли Роман Безсмертний затіяв адміністративну реформу – він мав карти, де Україна поділена по-різному, і це був цікавий ілюстративний матеріал, бо ніхто подібної графічної інформації не публікував.

Приклад: Євген Червоненко під час інтерв’ю згадав, що йому Саакашвілі привіз автомат для охорони Ющенка. Ми кажемо – покажіть. Він каже – Вася, принеси. Той приніс, і ця фотографія пішла на обкладинку.

ПИТАННЯ: Чи буває, що співрозмовники хочуть гроші?

В Україні такого нема. Тільки журналістам пропонують гроші, так що тут у вас перевага.

ПИТАННЯ: Чи отримують журналісти гроші за цікаві інтерв’ю?

Наше суспільство не сприяє позитивній селекції. Якщо робите гарне інтерв’ю – отримуєте славу і моральне задоволення. А якщо серйозно, то гроші в співрозмовника краще не брати.

Ви стаєте залежні від цієї людини, тому краще винагороду не брати. Якщо ви робите матеріал, рано чи пізно вас помітять, запропонують кращу роботу. Або піднімуть зарплатню. Редактор не сильно може вплинути на зарплатню. Але може.

ПИТАННЯ: Чи треба мати диплом журналіста, щоб бути гарним журналістом?

Найкраще, щоб була спеціалізація. Економіка – це занадто широка спеціалізація. Металургія, газ, нафта, інвестиції, аграрна галузь – це те що треба. Краще мати специфічну освіту про щось. Але щоб писати, треба вміти питати.

Є дві концепції. Німецька – десь вчаться за певним фахом, а потім студіюють журналістику. Англійська – студіюють журналістику, потім практикують фах. Але прес-секретар лейбористської партії розповідав, як їх вчили: вони щодня описували в різних стилях і жанрах те, як вони ішли на пари.

Я почав вчитися з 1992 року в на журфаці Київського університету (потім Інститут журналістики). Там були старі люди, яких за профнепридатністю з редакцій відправили викладати. Тому я вчився на практиці. Найбільше мене навчив Сергій Тихий (головний редактор «Контрактів» та «Газети по-київськи» - прим.). На журфаці були непогані філологічні курси, викладав Полохало, Позаяк і Пономарів мову, Погрібний літературу. Я фах освоював на практиці.

ПИТАННЯ: Скільки коштує зробити інтерв’ю?

Західні ЗМІ відходять від формату чистого інтерв’ю. Якщо роблять з політиком, діють складніше. Є великі бюджети, їдуть, проводять день, два, тиждень з цією людиною. Наприклад, інтерв’ю в «Нью-Йоркер» із засновником сайту «Вікілікс» Джуліаном Асанджем. Журналіст жив поруч із ним тиждень. Так само - із російським політиком Навальним. Спочатку поговорили з усіма, хто його знає. А потім зробили статтю про нього, вставляючи цитати з цих розмов. Формат «питання-відповідь»– не практикують.

У цьому форматі інтерв’юєр має більше ваги, доносить свій месидж. Інший варіант – описувати життя співрозмовника. Ну і зрозуміло, що там зарплати не порівняні. Працюєте над статтею місяць – розмір гонорару буде як ваша місячна зарплатня.

Політичні інтерв’ю гарно роблять Лещенко та Наєм з «Української правди». Якщо до когось ідуть – розбирають ньюсмейкера по кісточках. Що стосується журналу «Країна»– до речі, вони платять непогані гонорари – вони роблять гарно за рахунок того, що знаходять гарних ньюсмейкерів. З деякими експертами інтерв’ю виходить цікаве. А деякі настільки банальні й настільки затягані, що читати це неможливо.

ПИТАННЯ: Чи реально влаштуватися в нормальне видання без зв’язків і досвіду?

Зараз реально. На телебаченні завжди важче. Там всі потенційні зірки, в ньюсрумі як у тераріумі. Я трохи на СТБ працював.

Треба пробувати. Всі ж якось влаштовувалися. Варто не проситися зразу в штат – а може, ви нічого не вмієте, а за продукт відповідає редактор. Не знаю, як з телебаченням, а з друкованими ЗМІ так: приходите і кажете – я студент і хочу писати за гонорар. В «Сегодня» завжди потрібні кадри. Якщо не враховувати їхні політичні переконання, то школа журналістики там непогана.

В Німеччині кілька років людина стажується в редакції, ій не платять, і після цього її цілком можуть відправити геть. Як початківцям вам варто просто публікуватися. Зараз в усіх видань криза – співпало кілька факторів, економічна криза, все переходить в Інтернет, і нема грошей. Але роботу знайти можливо.

ПИТАННЯ: Перехід ЗМІ в інтернет-формат – позитивне явище?

Не знаю, чи добре, чи погано. Так просто є. В нас є певна ностальгія за друкованими виданнями, але життя йде вперед.

Викладач кафедри журналістики - Лук’янчук Сергій Олександрович

Майстер – клас з талановитою журналісткою, фотокореспондентом, Мирославою (Мімі) Чакаровою

На заході було представлено фрагменти документального фільму «Ціна сексу» та було обговорено нові тенденції в області журналістських розслідувань.

Для мене як журналіста це честь говорити з вами, бо ви­­­ - наступне покоління. Як я розумію, ви матимете справу з важливими та серйозними проблемами. Одне з найважливіших питань, з якого я починала 10 років тому, – це як я можу зробити так, щоб цей проект побачила велика кількість людей….

Відмінність між журналістами та людьми мистецтва – журналісти повинні представити свою роботу великій аудиторі. Я мала можливість опублікувати книгу завдяки своїй роботі. На це не пішло б десять років. Але я запитала себе – хто читатиме цю книгу? Скільки людей з нею ознайомиться? І я завжди говорила своїм студентам, коли викладала журналістику – є два способи донести вашу роботу. І це не книга. Це інтернет чи телебачення. Я говорю про глобальний вплив, а не про зміни в рамках однієї двох країн.

Ось приклад. Кожного дня триста мільйонів фотографій завантажується на Фейсбук. Кожну секунду – година відео завантажується на Ютьюб. Це показує, куди прямують наші технології, і це причина того, що якщо ви хочете вплинути на суспільство, вам треба

скеровувати проект на телебачення та інтернет.

Я почала працювати в мультимедія та документальній кінематографії. І я рада цьому, бо це було правильне рішення.

Через два роки після того, коли фільм уже вийшов, я певна, що його побачили мільйони людей.

Скільки часу пішло на те, щоб розговорити цих жінок, щоб вони почали розмовляти на камеру?

Довіру збудувати дуже довго. Ти не можеш ввійти в чуже життя і почати запитувати.

Хто відповідав за вашу безпеку і стояв за вами?

Гарне запитання. Процес, як це відбувається: коли я їду до іншої країни, я в першу чергу виходжу на зв’язок із представниками місцевих журналістів. Ці колеги працюють у місцевих медіа, вони ведуть журналістські розслідування. Але вони не хотіли брати участь, бо це дуже небезпечно. Торгівля людьми в Східній Європи та на Середньому Сході контролюється мафією. Та ж мафія контролює за торгівлю наркотиками та зброєю.

І журналісти знають що уряди та поліція теж залучені. І я приймала рішення, чи продовжувати робити це самостійно, чи зупинятися. Я вирішила продовжувати самостійно.

Чи жінка всередині вас перемагала журналіста? Чи були випадки, коли хотілося все кинути? Як ви це долали?

У Нью-Йорку мені кілька років тому дали нагороду за мужність. Від правозахисної організації Human Rights Watch. І коли я стояла на сцені, я сказала, що не заслужила цю нагороду. Бо в мене не було мужності. Я поясню. Не було жодного разу, коли я сідала б на літак і думала про те, що я хочу туди їхати. Я не хотіла. І я завжди боялася.

Але я знала, що як тільки я сідаю на літак, страхи треба лишати позаду.

Бо причина, чому я це роблю – мені треба було спілкуватися з багатьма людьми. Багато жінок протягом 3-4 років розповідали мені свої історії. І я обіцяла їм, що щось зроблю із цим. І я дала багато обіцянок. І відчувала, що повинна працювати далі, бо інакше навіщо ж вони мені це все розповідали? Це дуже болюче – те, через що ці жінки пройшли.

Чи були замахи на життя чи здоров’я жінок, з якими ви спілкувалися? Чи надходили пропозиції залишити цю роботу? Спроби залякування?

Це був жарт: і жарт був такий – коли я знову приїздила, ці хлопці питали – це знову ти? Ти ще жива? Тебе ще не прикінчили?

Треба зрозуміти – для того, щоб зробити сюжет, потрібно розкривати його на різних рівнях. Знімати шар за шаром. Основа цього фільму – жінки. Але основи не достатньо, щоб передати суть.

Я також хотіла показати інші елементи, які пояснюють, чому торгівля людьми триває. Тут питання попиту та пропозиції. Можна показати пропозицію, але потрібен і попит. Тому я хотіла піти далі, і показати тих людей, які використовували цих жінок. І чому практично неможливо втекти. Деякі жінки, які є у фільмі, вистрибували з вікон. І завжди думала – чи вони втікали чи хотіли покінчити життям? Але коли я говорила – вони сказали, це не самогубство, це єдиний спосіб утекти.

На роботу над фільмом пішло багато років? Чому ви обрали цю тему? Хтось із ваших знайомих постраждав від цієї системи?

Це особисте. Я росла в маленькому селі в Болгарії. Близько до кордону з Македонією і Грецією. І коли впав комунізм у 1989 році, ми з мамою емігрували до США. Мені було 13 а коли 15, я знову приїхала. І дівчата, старші за мене, виїхали до різних країн. Я ходила по родичах, запитувала про них. Де вона, що з нею? І деякі не чули нічого, і це дуже дивно, бо ці люди залежали від грошей, які ті родичі надсилали додому.

Це був 1992 рік. Тоді ми нічого не знали про секс-рабство. І тільки через кілька років ми почали про це дізнаватися.

Я стала фотожурналістом, відвідувала зони бойових дій. Кашмір, Ірак, інші подібні місця. І я завжди думала: треба повернутися додому. І всі мені говорили – це дуже небезпечно, але я знала, що достатньо міцна, бо була у зонах бойових дій. І там я була поранена, і перебувала під обстрілом. І я думала – я дам собі раду.

І я так сильно помилялася.

Яка головна причина, чому жінки потрапляють в сексуальне рабство? Це обман – їм пропонують роботу співачки чи офіціантки? І чи ви допомогли комусь вибратися з цієї системи? І що ці жінки говорили? І скільки відсотків потрапляє у рабство?

Більшість дівчат їхали працювати офіціантками, на заводи, нянь, доглядачок за літніми людьми. Одна з найгірших речей, які з ними сталися,– більшість жінок були продані іншими жінками. І цих жінок вони добре знають.

Уявіть, я повертаюся в село, їжджу на «мерседесі», гарно одягнена, всі знають, бо я там виросла. Я їду на поле і бачу там працюють п’ять дівчат. І кажу їм – мій друг в Німеччині, Італії, де завгодно, відкрив ресторан, і йому потрібні офіціантки. Я там менеджер, буду твоїм босом. Допоможу тобі з роботою, мовою, житлом. І скільки дівчат погодяться?

Справа не у відсотках. Ніхто не знає, який відсоток був убитий, скільком вдалося втекти. Є приблизні оцінки.

Ви питаєте – чи допомагала? Так. Розкажу один приклад. У 2003 я була в маленькому селі в Молдові. Зустрілася з родиною, чия донька, 23 роки, поїхала до Туреччини, і вони протягом року нічого про неї не чули. Батько з матір’ю плакали, хотіли знати, чи вона жива. Вони не мали грошей найняти детектива чи адвоката. В них був тільки конверт з адресою, яку вона надіслала протягом перших місяців. Запитали, чи я їм допоможу знайти. Я взяла конверт і знайшла. На це пішло багато праці, багато розслідувань.

Коли я її знайшла, я відвела її до телефона-автомата. Сказала – я плачу, а ти подзвони батькам і скажи, що ти жива. І я найду тобі юриста, щоб той допоміг тобі повернутися.

Коли я ще навчала своїх студентів-журналістів, я завжди їм говорила: наша робота - це розповідати історії. Буди об’єктивними й розповідати сюжети. Але все змінилося.

І ще один приклад. Я знімала сюжет в одному з будинків. Одна із жінок, яка стала жертвою, мала дитину – дуже хвору. Їй були потрібні ліки. Не було можливостей ні транспортувати, ін. грошей. Якщо подивитися, як на це треба реагувати за підручниками з журналістики, - ви не повинні змінювати реальність. Ваше справа – бути свідком і документувати.

Але я вважаю, це фігня. Вам треба покинути камеру і стати людиною. Знайти ліки і переконатися, що з дитиною все гаразд. І хай через це цей проект займе 7 років, а не 3. Ось чому він так довго тривав – бо я була вимушена допомагати людям.

Ми, журналісти, служимо суспільству, робимо це, щоб змінити суспільство. Але якщо ми всередині ситуації і можемо її змінити, треба змінити

Скажу же одне – я ніколи не платила за інтерв’ю. Один з торгівців хотів 10 тисяч доларів за інтерв’ю. І він є у фільмі. Але я йому й долара не заплатила.

Яка країна зіштовхнулася з цими проблемами найбільше? Чи є країни, де це відбувається приховано, а ми не знаємо?

Основні країни по Східноєвропейському ринку. Ми їх називаємо – країни походження, країни- остачальники. Молдова, Україна, Білорусь, Болгарія, Румунія, Албанія.

Країни, куди продають жінок: Росія, Ізраїль, Італія Туреччина, ОАЕ, Греція.

У фільмі я фокусувалася на трьох країнах з цих шести. ОАЕ, Греція, Туреччина. І дівчата, на яких я зосереджувалася – Молдова, Болгарія, Албанія, Чехія, Румунія.

У сфері торгівлі людьми попит породжує пропозицію, чи навпаки?

Це одне з найкращих питань. Не думаю, що мені ставили ці питання, а я виступала на цю тему разів із шістдесят. Дуже дякую.

Коли я почала працювати над цим проектом, у перші 3-4 роки у мене не було на це коштів. І я викладала, працювала на повну ставку, щоб заробити гроші на проект, і всі подорожі платила своїм коштом. І щоразу отримувала таку реакцію – навіть від деяких членів моєї родини. Щоразу коли я говорила з людьми про це, мала подібну реакцію. Одна – проституція найдавніша професія на світі. Чому ти витрачаєш час, тобі цього не змінити. Моя відповідь – це не проституція, це рабство, дівчата не хотіли цим займатися.

Інша фраза – але чоловіки завжди будуть за це платити. І інша реакція – теж дуже цікава. Люди казали мені: знаєте, ці дівчата з Молдови, України, Росії, їм це подобається. Вони не проти. І для мене це давало більше мужності і натхнення продовжувати роботу – бо я думала, що такі стереотипи існують лише тому, що жінки продовжують мовчати.

І ось чому громадська думка, яка засуджує цих жінок, продовжує існувати

Моя реакція на це після десяти років: чоловіки, яких я знаю, мої колеги, друзі, - не платять проституткам. І вони допомогли б жінкам. Тож не всі чоловіки однакові. І треба працювати над тим, щоб змінити чоловіків, які думають інакше. І в такий спосіб вирішити проблему попиту.

Ви згадували жінок-«менеджерів». А як вони самі приходять у цей бізнес?

Є три чи чотири способи. Деякі самі були в рабстві, сутенери відправили їх назад у село і сказали – знайдеш 2-3 дівчат, отримаєш додаткову пачку сигарет. І вони повністю усвідомлюють, що вони роблять.

- На цих дівчат чинять психологічний тиск? Ви кажете, що вони погоджуються за пачку цигарок…

Пробачте, що я буду зараз відверто говорити про натуралістичні подробиці. Але я хочу бути з вами максимально чесною. Тут багато молодих людей, і я хочу, щоб ви знали, як працює ця система.

Момент, коли дівчина розуміє, що її продали, - це аеропорт тієї країни, куди вона прибула. Вона бачить обмін грішми між людиною, яка її привезла, та людиною, яка прибула її забрати. Зазвичай її відвозять кудись на квартиру. У цю мить вона усвідомлює, що вона не буде працювати офіціанткою чи прибиральницею. Вона намагається чинити опір. І в цей момент її починають ламати. Цей період може тривати від кількох днів до кількох тижнів, залежно від сили духу дівчини. Він схожий на систему тортур, які застосовують у в’язницях та закладах попереднього ув’язнення. Дівчину тримають в холодному приміщенні, їй не дають їсти, зазвичай у цьому місці нема світла. Її б’ють, часто обливають холодною водою. Її ґвалтують, групою. І знімають це на камеру. Їй кажуть: «Ми знаємо, де ти живеш, і якщо спробуєш утекти – ми надішлемо це відео твоєму батькові». Також її припалюють сигаретами, і вона бачить, як те ж саме чинять з іншими дівчатами.

Після двох тижнів подібного ці дівчата вже не такі, якими були раніше. Через ці два тижні до них починають водити клієнтів. Іноді до 50 чоловік на день. Помножте це на 365 днів на рік – бо вихідних у них нема. А тепер скажіть: чи погодилися б ви на її місці на додаткову пачку цигарок? Ви вже не така, якою була колись.

- Є багато випадків, коли дівчата, що походять з ніби благополучних родин, ідуть на це, бо прагнуть легких грошей. Чому так відбувається?

З усіх дівчат, з якими я спілкувалися, тільки дві заздалегідь знали, що будуть проститутками. Тільки дві.

Ми зрозуміли, що ваше ставлення до професійних журналістських стандартів змінилося. Але як це змінило вас як особистість? І чим ви плануєте займатися далі?

Коли я кілька днів назад була в ООН, я говорила про це. Я сказала: якби я послухалася людей, які мені давали поради перед початком проекту, то проекту не було б. Усі мені казали: я ніколи не зможу показати обличчя цих дівчат у фільмі. Неурядові організації, з якими я консультувалася, говорили, що в мене нічого не вийде, бо «дівчата мають бути захищені». Я ж хотіла, щоб вони самі приймали це рішення. Віка, яку ви щойно бачили у фрагменті з фільму, прийняла таке рішення, бо подумала, що це допоможе іншим дівчатам.

І це повністю змінили мої уявлення про те, як треба робити репортаж.

Відповідаючи на ваше друге питання, - зараз я бачу себе режисером. Я буду продовжувати знімати фільми. Я буду знімати фільми, які, на мою думку, є важливими для людей. Два роки тому я пообіцяла собі, що тепер буду робити проекти про чоловіків – бо все, що я знаю про жінок, є дуже-дуже сумним. Це був жарт. Але не жарт те, що я справді роблю фільм про чоловіків. Мене цікавить чоловіча психологія. Щоб продовжувати мою роботу, мені треба її розуміти.

Що ви думаєте про міжнародні організації, які мали б займатися цією проблемою? Здається, що вони насправді не зацікавлені її вирішити, не хочуть захищати цих дівчат.

Найкраще, що можна зробити в цій ситуації – це запобігти їй. Але в цьому і полягає проблема. Я можу привезти цей фільм до кожного села. Я можу перекласти його на всі мови. Я можу показати його в кожному університеті. Але залишається питання, яке мені постійно ставлять молоді люди: а яку роботу ви мені можете запропонувати? І в мене нема відповіді. Самої освіти недостатньо. Якщо ми не запропонуємо молодим людям економічну модель, яка дасть їм змогу залишитися в їхній країні, - вони звідти поїдуть. І дехто з них ризикуватиме стати жертвою торгівлі людьми.

Під час кожного інтерв’ю я запитувала кожну дівчину: ви повинні були знати про торгівлю людьми. Вона існує вже двадцять років, це не нова проблема. Про неї постійно говорять по телебаченню, про неї написано на плакатах, які на кожній автобусній зупинці. У кожній країні відповідь була одна й та ж: я знала, що таке є, але думала, що це мене не зачепить. Я думала, що мені пощастить.

Ви бачили фрагмент із фільму, я навмисне хотіла показати вам Віку. Вона з гарної родини, її продали в Дубаї. Їй сказали, що вона буде офіціанткою. Вона подумала – 500 доларів на місяць, це ж такі великі гроші. Їй було 19 років. І вона дуже сильна жінка. Одна з найсильніших, які я зустрічала в житті. І вона дуже вперта. Коли ми вперше зустрілися, вона запитала: ВВС заплатила мені 200 доларів, «Дойче Велле» - триста доларів. Скільки ти мені заплатиш? Я відповіла: я не плачу за інтерв’ю. Але якщо його побачать багато дівчат, їх не продадуть так, як продали тебе. Я почала йти геть – вона наздогнала мене, розвернула мене і сказала – сідай, будемо розмовляти.

Чи є результати вашого фільму на державному рівні? Чи зацікавився цим хтось із високопосадовців?

Так, багато що змінилося завдяки цьому фільму. Одна велика зміна – це коли Держдепартамент США зв’язався зі мною і вирішив показувати його у своїх посольствах. І коли я була у Вашингтоні, один із представників Держдепу прийшов на показ фільму і сказав мені: я не можу повідомити всі деталі, вони засекречені, але я хочу, щоб ви знали, що завдяки цьому фільму були змінені закони в Греції. Для мене було дуже важливо про це дізнатися. Зустріч минулого тижня в ООН – це також велике досягнення. Але це на великому рівні. На малому рівні важливо, що фільм змінив життя цих дівчат. Женя, ще одна героїня фільму, вистрибнула з вікна, щоб утекти. Вона мала серйозні ушкодження, і потребувала серйозних хірургічних операцій. Я змогла зібрати достатньо коштів на це лікування. Наступна операція буде через тиждень. Тож зміни відбуваються як на особистому, так і на глобальному рівні.

Викладач кафедри журналістики

Лук’янчук Сергій Олександрович

В І Т А Є М О !

11 квітня в НАУ відбулося урочисте вручення дипломів випускникам. Молодих фахівців із теплими почуттями привітали: проректор з виховної і навчальної роботи Ярослав Вікторович Козачок, директор ІМВ Алла Миколаївна Фоменко, завідувач кафедри «Туризму» Генадій Васильвич Блабанов та заступник директора ІМВ з виховної роботи Надія Павлівна Степанець.

Не зважаючи на урочистість події, на очі деяких дипломантів та їхніх батьків накочувалися ледь помітні сльози хвилювання, адже ця мить відкриває двері у доросле життя, тому емоції переповнювали серця.

Виступи і побажання кервіництва сприймалися присутніми зі щирим настроєм, відчувалася атомосфера душевного звязку між дипломниками, керівництвом, та присутніми в залі викладачами кафедри.

Зі словами вдячності від випускників виступила Люмила Кліндухова, зі щирими почуттями висловивши подяку батькам, викладачам та своїм новим друзям, які з'явилися під час навчання.

Насамкінець відбулося маленьке свято єднання, та, під спалах радості, традиційне підкидання до гори головних уборів.

Майстер-клас з редактором газети «Дзеркало тижня» Олегом Вергелісом

8 квітня в ІМВ для студентів 2 – го та 3 го курсу було проведено майстер-клас з відомим літературним критиком та журналістом Олегом Вергелісом. Його глибинна обізнаність з предмету, перетворилася на атмосферу взаєморозуміння з допитливими студентами.

Молочним зубом історії авансцени людського життя був древньогрецький театр. І до сьогодні музи Талія і Мельпомена на кшталт чорно-білого шоколаду «Світоч» з вершин театральних шпилів нагадують про полярність і мінливість недосконалого (чи навпаки довершеного) світу. Головне – перед входом до театру зняти чоботи й капелюха, аби не пропустити крізь пальці суть й не зачепити ненароком високого. Аби дозовано вловити запропоноване випадком й, за словами класика, залишити шмат своєї атмосфери. Все, як у житті…

За винятком деяких варіацій…

Прогнози на вчорашній бенефіс

Станіславський колись констатував, що мистецтво має відкривати очі на ідеали, створені самим людством. За цим ми йдемо до театру. Із врівноваженим ентузіазмом «квитками на вчорашній спектакль» у стінах «крилатого» вишу «торгував» іменитий редактор, рецензент, театральний критик Олег Вергеліс. Елітність думки й аристократизм манер провокували на бесіду про вічне без кордонів і тісних лещат. Людина, викохана перлинами світової класики, спокійно, але цілком упевнено зайняла своє скромне місце в партері української інтелігентної сучасності. Тарифом на перегляд «спектаклю без особливих саспенсів, але й не без моралі» послугувала одна риса – бажання постійно шукати себе, в собі, поза собою.

Інтернет-видання рясніють нулями гонорарних підрахунків Вергеліса: премія Гоголя, Долгорукого, окремі тисячі за книги тощо. Проте нікому й на думку не спаде закидати йому захланнність, комерційність творчості чи блюзнірство. Журналіст розуміє, що новий час вимагає концентрації більших зусиль. Медійний світ функціонує навколо попси й таблоїдності, проте завжди треба говорити по-справжньому. І навіть серед інформаційної матриці істинний талант не поспішає розривати пуповину з так званою «індустрією пам’яті». Мабуть, трохи «винна» в цьому мемуарна література, яка часом поглинає пильність нашого гостя. Тому тримати руку на пульсі суспільних процесів доводиться дозовано, аби не обпектися. Та й на сусідньому стільці є люди, які потребують духовної присутності.

Про сакральність та інтимність творчого процесу Олег Анатолійович говорить коротко й скромно, надаючи перевагу принципу Шмітта «щораз вмикати творчу амнезію».«АнтиЗоїл» сучасності цінує свою професію за те, що вона зближує людей, й намагається вловити кожну мить, бо все проходить. Основний принцип – допомагати тим, хто вартий уваги.

«Театрал в законі» ділиться секретами принципу «четвертої стіни», «войовничого гуманізму» та «добра з кулаками». Каже, що цинізм у нашій професії – щось на кшталт повітря, але продукувати його треба аптечними дозами. А під час написання матеріалу твердо усвідомлювати, що мистецтво – це не формула, а енергетика. Знання теми й контексту через емоційний суб’єктивізм мають переходити на щабель професійного об’єктивізму.

Харизматичний чоловік шекспірівської зовнішності вважає безглуздим копіювання метрів світової театральної критики, тому «розучує» свою власну «роль» давно й наполегливо.

Вся бесіда скидається на частування кавою в затишній шоколадні. Хочеться підірватися й аплодувати, скандувати «браво» й жбурляти квітами. Хоча б за те, що вакуумна людяність зберегла свою перманентність.

Останній квиток на вчорашній спектакль, здається, продано. Все інше залежить від сусідів і акустики. А може, не такий вже і вчорашній?

Світлана КРАВЧЕНКО, студентка групи ЖУ-311