Відмінності між версіями «Інтерв'ю А. Вовчук з О. Кошаком»

Версія за 20:08, 8 серпня 2016

ПРОБА ПЕРА

«Душа прагне до живого слова»

Кореспондент радіо «НАУ online» Аліна Вовчук взяла інтерв’ю у доцента кафедри журналістики Навчально-наукового інституту Міжнародних відносин Національного авіаційного університету, кандидата наук із соціальних комунікацій Олександра Михайловича Кошака.

- Чи подарувала Вам доля здійснення дитячої мрії?

Пригадую як навесні до нашого класу заходить директор школи і з такою радістю говорить, що радянська людина полетіла в космос... Всі здивувались, і було незрозуміло, чому всі так зраділи. Мабуть, те, що слово «космос» для нас було продовженням тієї казки, яку ми з дитинства чули, і ось ця казка стала реальністю – увійшла в наш дім, в наше життя. І я теж тоді почав уважніше спостерігати за тим, як в небі літаки залишають свій слід. Ні, я не мріяв бути льотчиком. Я чомусь думав, що добре було б, якби літальні апарати самому запускати в космос. У шкільному гуртку авіамоделістів разом з такими ж мрійниками почав збирати кордові макети різних літаків і запускати їх, брав участь у різних змаганнях.

Є така професія - балістика. Це ті інженери, які розраховують траєкторію польоту будь-якого літального апарату. Мабуть оце вже свідоме відчуття того, ким я хочу бути, прийшло в останній рік навчання у середній школі, десятирічці. Тому була спроба після закінчення школи поїхати до міста Гатчини, що неподалік другої північної російської столиці - Санкт-Петербургу. Там є військова інженерна академія імені Можайського, де саме і готують таких фахівців-військових інженерів-балістів.

- І Вам поталанило поступити до академії?

Моя спроба була невдалою, у тому сенсі, що до мрії я лише доторкнувся, а далі справа не пішла. Вступні іспити з профілюючих предметів: фізику та математику здав на «відмінно». А у творі на вільну тему, як мені натякнули, було кілька помилок. Що, мовляв, я написав на «трієчку».

Звісно, я намагався добитись, щоб показали мій твір з помилками. Але всі спроби були марними, з цього нічого не вийшло. Один член приймальної комісії сказав мені: «Тут армія, і ти ще ніхто, а вже ставиш питання офіцеру. Кругом! Кроком руш!» Таким чином, мене «строєвим кроком» відвадили від омріяної професії. Не судилось бути військовим інженером балістом.

- Після цього ви намагались встановити справедливість?

Ні! Без підтримки батьків, дорослих це було неможливо, бо тоді там чимало полковників і генералів за ручку водили своїх синів, онуків по всіх кабінетах, щоб забезпечити їм шлях до вищої освіти державним коштом.

Я повернувся додому у місто Рубіжне ( Луганська область –прим. ред.). І як тільки-но в приймальній комісії місцевого машинобудівного інституту побачали мої оцінки на вступних до академії, вони навіть без співбесіди зарахували на навчання. Я пішов на вечірнє відділення, а вдень працював бетонником-формувальником на заводі залізобетонних виробів. Закінчив один курс інституту і потім служив в армії строкову службу у Туркменістані, а точніше на кордоні з Іраном - у пустелі Кара-Кум. Там два з половиною рочки «трішки погрівся» на сонечку, зміцнів морально та фізично. В кінці служби виконував обов’язки заступника начальника застави з політичної частини, готував молоде поповнення до служби на державному кордоні. То був мій перший педагогічний досвід.

- Які були ваші перші кроки у журналістиці?

До служби в армії інколи писав замітки до міської газети. Але друкований рядок мене не приваблював. Живе слово-це моє, до нього прагне душа.

- Пригадайте, будь ласка, якісь складні моменти, незвичні події під час вашої служби в армії?

Ось лише один епізод з прикордонного життя. Неподалік нашої застави тече річка Чандир. Якось після зливи течією знесло інженерні споруди на значній ділянці кордону - стовпи, а на них-колючий дріт та лінія звязку. Був наказ швиденько це все відремонтувати, поновити. На той час я вже був командиром відділення. Кожен солдат брав на плечі хто колоду, хто бухту з колючим дротом та переносив через річку на протилежний берег. І там відновлювали зруйноване природною стихією. Чотири доби знадобилось, щоб все полагодити.

Якось під час роботи, мені спало на думку: « А чому б не сказати добре слово про хлопців, які разом зі мною переходили бурхливу річку і натягували колючий дріт. А коли приходив час – наряди, як завжди виходили на службу з охорони державного кордону. Я написав заміточку в окружну військову газету «Дзержинець». Матеріал під заголовком «4 дні мужності» вийшов друком на першій полосі часопису.

Я відправив газету всім батькам. З часом хлопці підходили, тиснули руку, дякували. Виявляється, що газету читали не тільки рідні та близькі, а всім селом. Звісно, пишались земляком. Так я вперше відчув, що підтримувати людей і своєчасно казати їм слова подяки, якщо вони на те заслуговують, це дуже важливо.

- Чи поновили Ви навчання в інституті після служби в армії?

Я повернувся з армії взимку, до вересня був час. Якось друзі збирались до Москви та й кажуть: «Поїхали, погуляємо столицею та, можливо, подамо документи до якогось університету» . Ми ризикнули. І я вам скажу, що з тих, хто поїхав, жоден не повернувся додому невдахою – всі поступили в різні ВНЗ.

Мені поталанило – навчався на факультеті журналістики Московського державного університету імені М.В. Ломоносова - університеті №1 Радянського Союзу.

- Чи було у Вас бажання назавжди залишитись у Москві?

Ні, хоча по закінченню навчання у мене було багато цікавих пропозицій. Я був старостою групи радіомовлення. Мені пропонували залишитися в університеті, закінчити аспірантуру, викладати у найпрестижнішому вищому навчальному закладі країни. Але я повернувся на Батьківщину – в Україну. Працював редактором в Хмельницькій обласній телерадіокомпанії, а потім переїхав до Луганська… Маю більш ніж 35–річний досвід роботи на різних журналістських посадах на вітчизняному радіомовленні і телебаченні.

- Як ви ставитеся до хабарів? Чи намагались Вас підкупити?

Природно, якщо журналіст висококласний професіонал – його помічають і намагаються використати здібності, талант на свою користь. Тут суть проблеми в тому, наскільки журналіст поважає себе. Як на мене, хабар - це не тільки гроші, а це ще можуть бути певні привілеї типу «збереження за вами посади, що обіймаєте». Свого часу я вів телевізійну програму на обласному телебаченні і обіймав посаду першого заступника генерального директора обласної телерадіокомпанії. Якось запросив мера міста гостем на телепередачу. Мені сказали «зверху», що «керівництво області висловило побажання облити цю людину брудом». Шляхів було два: або я це роблю і зберігаю за собою високу посаду, або «нафіг з пляжу»…

- Що ви обрали?

За місяць я вже там не працював. Юридично все зробили досить грамотно – скоротили посаду, що я обіймав, з формулюванням «у зв’язку з оптимізацією».

- Як Ви вважаєте, чи здатне підростаюче покоління «акул пера» змінити українську журналістику на краще і досягти вагомих успіхів у боротьбі з корупцією?

Кожен, хто приходить у журналістику, хоче він цього чи ні, змінює її. Також це залежить від суспільства, яке ми будуємо, яка влада, наскільки чесно журналісти виконують свій обов’язок, а також від активної життєвої позиції кожного громадянина. Це відбувається постійно.

Якщо раніше, коли я ще був студентом, на весь Радянський Союз не було навіть десяти вищих навчальних закладів, де б готували журналістів. А тепер – лише в одному Києві їх добрий десяток. Хочеться вірити, що спрацьовує теорія: «кількість переростає в якість». Це підтверджує навчання на нашій кафедрі журналістики, що з групи, де 25 студентів (це кількість), половина дійсно зацікавлені, хочуть багато чого знати і вміти. Вони чудово навчаються і наполегливо опановують журналістську майстерність. Вже на студентській лаві видно, що у них досить вдала «проба пера». Саме ця частина переростає в якість. За них будь-якому викладачу не буде соромно сказати, що: «Це мій студент, мій випускник».

Професійні журналісти з повагою ставляться до свого читача чи слухача. Вони не дозволяють собі «халтурити», а добувають максимально правдиву, обов’язково перевірену інформацію і доносять її до суспільства. Мабуть, це і є те головне, заради чого ми тут працюємо.

Аліна Вовчук