Перегляд вихідного коду сторінки Майстер – клас «Інтерв’ю як журналістська технологія» з головним редактором сайту texty.org.ua, Романом Кульчинським

[[Категорія:Новини]]
''Роман Кульчинський – відомий журналіст, який є автором десятків інтерв’ю з українськими високопосадовцями – від президентів та прем’єрів до міністрів та керівників державних установ. Його співрозмовниками були Л.Кучма, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров, С.Тигіпко, Є.Червоненко та ін.''

Найперше, що потрібно зробити під час підготовки до інтерв’ю – це підібрати людину, яка може його дати. Цікаву людину. Але є проблема – цікаві люди давати інтерв’ю не хочуть.

Тому треба вгадати момент, коли співрозмовник схильний щось розповідати. І тут можуть бути різні ситуації. Варіант перший – стресова ситуація, коли ньюсмейкеру хочеться пожалітися на проблеми. Таким було моє інтерв’ю з Димінським. Він - олігарх, колишній власник ФК «Карпати». Від розмов із пресою відмовлявся.

Але ми вдало вибрали момент, коли він балотувався в депутати і не пройшов. Вирішили спитати – що він думає про втрачені гроші. Використали момент, коли йому хотілося пожалітися. І він погодився, хоча до того ніколи не давав інтерв’ю.

Друга ситуація – політик щось презентує, хоче щось пояснити. В цей момент є смисл звертатися по інтерв’ю.

У «Контрактах» моїм завданням було раз на тиждень давати інтерв’ю в номер. Допомагало те, що політики після помаранчевої революції не ховалися, йшли на контакт, критикували один одного.

В мене був постійний список цікавих людей для інтерв’ю. Тих, яким є що сказати, і ті які можуть щось сказати. Такі, як Ахметов чи Пінчук, мають про що розповісти, але ніколи інтерв’ю не дадуть. Тому в моєму списку були ті люди, які можуть дати інтерв’ю.

Раз у тиждень я продзвонював прес-секретарів цих людей і питав, чи «клієнт дозрів». Починалося з того, що я надсилав питання до інтерв’ю, потім вони просили їх уточнити. Це довготривалий процес, якщо ви хочете «вичепити» когось відомого.

Про питання, які ви хочете надіслати вашій «мішені». Це ті питання, на які він погодився б відповідати. Можете їх потім під час інтерв’ю не ставити.

Ці попередні питання детально не прописуйте – достатньо окреслити теми. Прес-секретарі завжди просять ці питання – але якщо ви по них не йдете під час інтерв’ю, нічого страшного.

Зараз журналісти роблять простіше – шлють список питань і отримують список відповідей письмово. Наша редакція намагалася тримати марку і таких речей принципово не використовувала. Присланих по пошті інтерв’ю ми не публікували.

Як домовлятися про інтерв’ю з ньюсмейкером

І ось вам подзвонили  – є можливість поспілкуватися. Це може бути несподівано. Тут важливо прийняти рішення – про що ви будете говорити. Наша концепція була розкрити цю людину – як вона думає, як приймає рішення. Поговорити про гарячі теми, в  яких вона була зав’язана. Або прояснила своє бачення якихось питань.

До речі, журнал «Країна» підходить до цього вужче. Говорять суто про конкретну тему. І з головним вікепедистом – говорять про Вікіпедію, а не про собак чи котів. Обидва підходи правильні. Але ми практикували перший.

Перед інтерв’ю треба дізнатися якомога більше про людину – ретельно посидіти в Інтернеті, знати всі скандали, що говорив, коли  говорив одне, а потім інше, тощо. Це допоможе вам провести інтерв’ю нормально. Якщо, наприклад, він займається  аграрною реформою –   слід знати основні теми, різні бачення проблеми. Йдете до людини – знайте максимально багато про неї та про сфери, в якій вона є фахівцем.

Коли йдете на інтерв’ю – обов’язково складіть список питань. Багато хто цього не робить, думає, що все триматиме в голові. Так неправильно. Це має бути реальний список питань – не для прес-секретаря, а для себе. Цей папірець потім допоможе вам при розмові.

І от ви прийшли на інтерв’ю. Потрапили в офіс до вашого об’єкта. Вас можуть змусити чекати. Коли ми брали інтерв’ю в заступника голови «Нафтогазу» Ігоря Вороніна (він вів переговори з Росією по цінах на газ, і вважалося, що захищав не так українську сторону, як російську), то прийшли на 12 дня, потім о 2 дня нас запросили в офіс, а Воронін приїхав у 8 вечора. Втім, з цього булла користь: ми ставили «безбашені» питання, але відповіді були відверті – бо він нас протримав цілий день.

У подібній ситуації важливо перед розмовою витягнути все, що знає прес-секретар.

Ваше завдання – не показати, що ця людина гарна, не похизуватися, що прийшли до міністра. Ваше завдання – змусити її сказати те, що вона не хотіла сказати. Ви нічим не зобов’язані тому, в кого берете інтерв’ю. Ця людина знає, що спілкується з пресою – її інтереси - засвітитися, донести месидж. Він використовує вас, ви - його. Сентиментів тут не повинно бути.

Якщо домовилися, що вам щось кажуть не під диктофон – писати про це некоректно.

Інтерв’ю по готовому списку питань – це двадцять хвилин часу, протягом яких ви попрацювали підставкою для диктофона. Але такі інтерв’ю виходять банальні. На них не посилаються інші ЗМІ, на них не звертають уваги.

Сам процес інтерв’ю  – найцікавіше. Це психологічна гра. Вам треба зробити так, щоб спочатку ця людина вам довіряла. Розговорити спочатку. Почнете довбати зразу гарячими питаннями – він закриється, почне відповідати однослівно або повторювати завчені фрази, яких його навчив прес-секретар.

Враховуйте час. Маєте на розмову лише 10 хвилин – починайте з найголовнішого. Є півтори години – поступово, здалеку. Як бачить реформу галузі, чи як посварився з іншим міністром. Скажімо, Ющенко  і Тимошенко любили про це поговорити.

Дуже часто ваші співрозмовники говорять загальними речами або сиплють неперевіреними фактами. «Ми відремонтували всі дороги», наприклад. Тому тут важлива деталізація, для чого потрібні питання другого плану. Відремонтували - де саме? На скільки грошей? Заздалегідь цих питань ви не придумаєте, але по ходу розмови їх треба ставити.

Загальні  фрази в інтерв’ю це – сміття.

Помилка – встрявати в дискусію. Вам сказали: Донецька область годує всю Україну. Журналіст заперечує – не Донецька, а Харківська, скажімо. Встряє в дискусію, і вона триває 20 хвилин з 30 хвилин загального часу на інтерв’ю.

Якщо встряли в дискусію – якнайшвидше повертаєтеся до списку початкових питань.

Коли ставите уточнюючі питання – нитка розмови губиться. Відходите від плану розмови. Це не страшно – можна вернутися до списку, отримавши відповідь на уточнюючі питання.

Або інша ситуація – ви по питанню номер три почули не те, що хотіли. Ви спокійно можете до цього повернутися. Може, він уже забув, що не хотів відповідати. Два-три рази так зробите – і можна витягнути те, що вам потрібно.

ПИТАННЯ: Журналіст має право висловлювати власну думку під час інтерв’ю?

Як правило, якщо журналіст робить це, формулюючи величезне запитання, це не цікаво. Питання має бути стисле. Що ви робили в 1992 році, коли вашого бізнес-партнера вбили? Розганятися – виглядає як самолюбування.

Ми не говорили з політиками на загальні теми. Ми говоримо не про УПА і про голодомор, а про конкретні результати його роботи. Якщо хочемо зробити інтерв’ю про дискусійну загальну тему, як голодомор чи УПА – ідемо до фахівця. Політик же буде говорити ні про що.

Отже, ви наговорили кілька годин диктофонного запису з вашим  героєм. Тепер це треба розшифрувати. Година розмови – день шифрування. Не обов’язково все переносити на папір. Розмовну мову приводите до літературної. Розмовна мова – це одне, літературна – інше. На нашому сайті texty.org.ua є автор, який усі цитати пише розмовною мовою. Це іноді цікаво, а іноді неадекватно. Навіть якщо хочете зберегти колорит – приводьте до літературної мови.

При розмові є невербальні способи спілкування -  жести, міміка, інтонація. Це треба врахувати при розшифровці.

Після розшифровки у вас вийде тисяч 18 знаків а вам треба 8. Тому ви коротите текст і не боїтеся переставляти питання місцями, вибудовуючи логічну розмову. Там, де ви скакали з 3-го питання на 5-те – ви робите розмову логічною.

Коли ви ставили багато уточнювальних питань – їх не треба всі писати. Викидайте, залишайте тільки факти у відповіді.

Ті питання, які ви ставили, і які фігуруватимуть у вашому інтерв’ю, можуть бути різними. Якщо додали гостре питання, якого не було на інтерв’ю – це не страшно.

ПИТАННЯ: Чи завжди ж повинен попереджувати про наявність диктофона?

Я говорю про інтерв’ю, яке робиться як інтерв’ю. Тут диктофон присутній за визначенням. Можливо, це більше до телевізійників?

ПИТАННЯ: Диктофон не спрацював – буває таке?

Завжди треба перевіряти. Треба, щоб були запасні батарейки. Були випадки, що диктофон не записував. Писав у кафе, там музика, не чути. І відновлювали по пам’яті.

ПИТАННЯ: Як бути в ситуації, коли людина не хоче відповідати на питання, яке вам потрібне?

Катувати. Це жарт, звісно. Єдиний метод – сказати, ви нічого не відповіли, ми публікувати не будемо. Це погано – адже ваше інтерв’ю вже стоїть у редакційному плані.  

Ми ходили до Олени Франчук – ніби про роботу її фонду «АнтиСНІД», а насправді хотіли питати про її батька Леоніда Кучму. Довго ставили додаткові питання але розговорили. На жаль, вони відмовилися публікувати інтерв’ю.

Нюанс – коли приходите до відомої людини, автоматично стаєте його прихильником. Спостерігав цей феномен  з багатьома журналістами. Йдеш  опозиційно налаштований – а після інтерв’ю потрапляєш під харизму співрозмовника. І якось незручно ставити гострі запитання. Цю реакцію треба переборювати. Я ходив на курси, які вів відомий британський журналіст. Він розповідав про момент, за який йому було дуже соромно. Йому доручили поставити гостре запитання королеві Британії. Він пробився через кордони, підбіг до неї і замість питання сказав - ваша величносте, я хочу привітати вас зі святом..

Завжди доводиться переборювати відчуття «це ж велика людина, як я поставлю йому незручне запитання».

ПИТАННЯ: Чи пропонували вам робити заангажовані інтерв’ю?

Натякали.

Заказуха – не так просто, як вам здається. Заказуху в нормальних виданнях просунути не так легко. Побачить як не редактор, так головний редактор. На ринку всі знають, що й до чого. Ми в подібних ситуаціях радили йти до рекламного відділу. У нас не було замовлених інтерв’ю.

ПИТАННЯ: Яке інтерв’ю у вашій практиці вважаєте найцікавішим?

Найцікавіше – з Вороніним. Багато таємниць Нафтогазу розповів. Вів переговори з Газпромом і були підозри, що працює не на Нафтогаз, а на Газпром. Багато порозповідав про нелегальні поставки газу. Не все увійшло в остаточний текст. Частину викинув він сам.

Ще запам’яталося із Кучмою. Він не спілкувався з пресою, але вдалося.  Виявився не таким демонізованим. Багато хвилювався, курив, трусилися руки. Але говорити було цікаво.

Узгодження остаточного тексту інтерв’ю. Як правило, всі про це просять. На Заході ніхто ніколи нічого не узгоджує. В Україні – тенденція до узгодження тексту. Колись пробували боротися, зараз, мабуть, ні. М намагалися узгоджувати. Окрема частина – дискусія після узгодження. Ті, хто узгоджував, викидали те, що найцікавіше. Залишали нудні месижі. Ми їх називали «прес-релізи». Ми з ними дискутували - казали, або залишаємо, або інтерв’ю  не буде. Іноді під час узгодження дописували інтерв’ю,  розширювали, додавали всяку маячню.  Ми це не враховували. Декілька разів через це траплялися  сильні скандали.

Я робив інтерв’ю  з Яценюком. Була відставка уряду, потім призначення іншого уряду. Він за цей час передумав давати інтерв’ю. Подзвонила секретар і каже, що Яценюку зараз невигідно давати інтерв’ю. Ми кажемо – не будемо знімати, хай судиться. Він потім подзвонив, вибачився. Варто свою позицію відстоювати. Передумав ньюсмейкер «світитися» – це його проблема.

З Пинзеником цікаво робити інтерв’ю він максимально конкретний, називає багато цифр, не вішає локшини на вуха. Але – вносить потім багато правок. Було мало часу на підготовку тексту, прес-секретар пішла додому, і як наслідок інтерв’ю пішло в друк без узгодження. Вони отямилися через день, кажуть – як там наші правки? Я кажу – вже пішло в друк. Це питання технологій. Якщо невчасно здали – типографія штрафує. І що найцікавіше – Пинзеник цих правок не помітив, ходив з інтерв’ю, показував у Раді, хвалився.

Друге – якщо узгоджують, не приймати те, що вони дописали.

Третє – боротися проти викинутого.

Був випадок: міністр охорони здоров’я розповів багато цікавого, а потім сказав викинути. Ми поставили цей текст анонімно – як інформацію від анонімного чиновника.

Фотограф. Дуже важливо, щоб ішов нормальний фотограф. Буває, що говориш годину, а потім проілюструвати інтерв’ю ніяк.

Майте на увазі: часто ваші співрозмовники можуть бути дуже неприємні. Ми пішли на інтерв’ю з Клюєвим. І молода студентка з інституту журналістики – після інтерв’ю вона на два дні захворіла. Є люди, в яких важкий характер,

Інтерв’ю з експертами трохи відрізняється. Їх не треба «допитувати» – вони самі хочуть все розповісти. Але проблема та ж сама: експерт каже одне і те ж усім. Завдання – вибрати цікавого експерта, який у темі, про яку він хоче поговорити. І розговорити його так, як вам треба. Він може не здогадуватися, який діамант є його в голові.

Труднощі – окремі фріки вимагають для узгодження шпальти з фотографією. Це дуже складно технічно.

Бажано, щоб ви працювали з фотографом у парі. Думали про цікавий кадр. Попросити сфотографувати  деталі інтер’єру. Коли Роман Безсмертний затіяв адміністративну реформу – він мав карти, де Україна поділена по-різному, і це був цікавий ілюстративний матеріал, бо ніхто подібної графічної інформації не публікував.

Приклад: Євген Червоненко під час інтерв’ю згадав,  що йому Саакашвілі привіз автомат для охорони Ющенка. Ми кажемо – покажіть. Він каже – Вася, принеси. Той приніс, і ця фотографія пішла на обкладинку.

ПИТАННЯ: Чи буває, що співрозмовники хочуть гроші?

В Україні такого нема. Тільки журналістам пропонують гроші, так що тут у вас перевага.

ПИТАННЯ: Чи отримують журналісти гроші за цікаві інтерв’ю?

Наше суспільство не сприяє позитивній селекції. Якщо робите гарне інтерв’ю  – отримуєте славу і моральне задоволення. А якщо серйозно, то гроші в співрозмовника краще не брати.

Ви стаєте залежні від цієї людини, тому краще винагороду не брати. Якщо ви робите матеріал, рано чи пізно вас помітять, запропонують кращу роботу. Або піднімуть зарплатню. Редактор не сильно може вплинути на зарплатню. Але може.

ПИТАННЯ: Чи треба мати диплом журналіста, щоб бути гарним журналістом?

Найкраще, щоб була спеціалізація. Економіка – це занадто широка спеціалізація. Металургія, газ, нафта, інвестиції, аграрна галузь – це те що треба. Краще мати специфічну освіту про щось. Але щоб писати, треба вміти питати.

Є дві концепції. Німецька – десь вчаться за певним фахом, а потім студіюють журналістику. Англійська – студіюють журналістику, потім практикують фах. Але прес-секретар лейбористської партії розповідав, як їх вчили: вони щодня описували в різних стилях і жанрах те, як вони ішли на пари.

Я почав вчитися з 1992 року в на журфаці Київського університету (потім Інститут журналістики). Там були старі люди, яких за профнепридатністю з редакцій відправили викладати. Тому я вчився на практиці. Найбільше мене навчив Сергій Тихий (головний редактор «Контрактів» та «Газети по-київськи» - прим.). На журфаці були непогані  філологічні курси, викладав Полохало, Позаяк і Пономарів мову, Погрібний літературу. Я фах освоював на практиці.

ПИТАННЯ:  Скільки коштує зробити інтерв’ю?

Західні ЗМІ відходять від формату чистого інтерв’ю. Якщо роблять з політиком, діють складніше. Є великі бюджети, їдуть, проводять день, два, тиждень з цією людиною. Наприклад, інтерв’ю в «Нью-Йоркер»  із засновником сайту «Вікілікс» Джуліаном Асанджем. Журналіст жив поруч із ним тиждень. Так само -  із російським політиком Навальним. Спочатку поговорили з усіма, хто його знає. А потім зробили статтю про нього, вставляючи цитати з цих розмов. Формат «питання-відповідь»– не практикують.

У цьому форматі інтерв’юєр має більше ваги, доносить свій месидж. Інший варіант – описувати життя співрозмовника. Ну і зрозуміло, що там зарплати не порівняні. Працюєте над статтею місяць – розмір гонорару буде як ваша місячна зарплатня.

Політичні інтерв’ю гарно роблять Лещенко та Наєм з «Української правди». Якщо до когось ідуть – розбирають ньюсмейкера по кісточках. Що стосується журналу «Країна»– до речі, вони платять непогані гонорари – вони роблять гарно за рахунок того, що знаходять гарних ньюсмейкерів. З деякими експертами інтерв’ю виходить цікаве. А деякі настільки банальні й настільки затягані, що читати це неможливо.

ПИТАННЯ:  Чи реально влаштуватися в нормальне видання без зв’язків і досвіду?

Зараз реально.  На телебаченні завжди важче. Там всі потенційні зірки, в ньюсрумі як у тераріумі. Я трохи на СТБ працював.

Треба пробувати. Всі ж якось влаштовувалися. Варто не проситися зразу в штат – а може, ви нічого не вмієте, а за продукт відповідає редактор. Не знаю, як з телебаченням, а з друкованими ЗМІ так:  приходите і кажете – я студент і хочу писати за гонорар. В «Сегодня» завжди потрібні кадри. Якщо не враховувати їхні політичні переконання, то школа журналістики там непогана.

В Німеччині кілька років людина стажується в редакції, ій не платять, і після цього її цілком можуть  відправити геть. Як початківцям вам варто просто публікуватися. Зараз в усіх видань криза – співпало кілька факторів, економічна криза, все переходить в Інтернет, і нема грошей. Але роботу знайти можливо.

ПИТАННЯ:  Перехід ЗМІ в інтернет-формат  – позитивне явище?

Не знаю, чи  добре, чи погано. Так просто є. В нас є певна ностальгія за друкованими виданнями, але життя йде вперед.

Викладач кафедри журналістики - Лук’янчук  Сергій  Олександрович